Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Марія Антуанетта 📚 - Українською

Читати книгу - "Марія Антуанетта"

281
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Марія Антуанетта" автора Стефан Цвейг. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 23 24 25 ... 133
Перейти на сторінку:
Лише лагідні й дуже мінливі очі (часто сльози на них забринять — й ураз променяться жартом і радістю) виказують жвавість почуттів, а короткозорість надає їхній прозорій неглибокій синяві невловної принадності. На цьому безвиразному овалі жодною твердою рисою не позначилась гартована воля, відчувається лише податлива й лагідна примхлива вдача, що кориться тільки глибинним пориванням почуттів. Саме ця ніжна чарівність Марії Антуанетти насамперед прихиляє до неї. Насправді в цієї жінки гарні лише достоту жіночі, пишні попелясто-білі з рудуватим полиском коси, біла й гладенька, мов порцеляна, шкіра, досконалі округлі форми, довершені, немов виточені із слонової кості, делікатні й до­глянуті руки — всі пахощі й квіт напіврозпуклої дівочості (знада все ж надто витончена й минуща, щоб її до решти вгадати на портретах).

Бо навіть кілька майстерних полотен не відбивають саму суть її натури, її найвластивіші вияви. Картини майже завжди відтворюють лише вимушену й застиглу людську позу, а найбільший чар Марії Антуанетти — про це в один голос усі казали — полягав у незрівнянній красі і зграбності її рухів. Лиш у жвавому русі розкривається вроджена гармонійність її тіла; коли, перебираючи гарненькими ніжками, струнка й піднесена, вона простує вуличкою з придворних у дзеркальній залі, коли з податливим кокет­ством відкинеться у фотелі для розмови, коли шаленим вистрибом немовби злітає по сходах, коли природним і зграбним жестом подає для цілунку білу аж сліпучу руку або ніжно пригорнеться до подруги, — то в її вільних і невимушених рухах відчувається досконала інтуїція жіночого тіла. «Коли вона стоїть, — пише геть сп’янілий, хоча звичайно холодний, англієць Горас Уолпол, — це ніби статуя вроди, а коли йде — сама Грація». І справді, вона їздить верхи і грає в м’яча, немов амазонка. Де лиш береться до гри її звинне й обдароване тіло, там не тільки спритністю, але й чуттєвою звабою вона перевершує найвродливіших жінок свого двору, — і зачарований Уолпол таким милим словом завзято спростовує закид, ніби вона порушила ритм у танці: тут просто музики схибили. І тому свідомим інстинктом — адже секрети своєї краси знає кожна жінка — Марія Антуанетта полюбляє рух. Неспокій — ось її правдивий елемент, натомість сидіти, слухати, дивитися, читати, думати і навіть, в певному розумінні, спати стає для неї нестерпним випробуванням. Тільки б туди-сюди, так і сяк, щось починати і зразу кидати, мерщій братися за нове, щось робити, за щось хапатись — аби не перейматися поважним, аби лиш відчувати, що час не стоїть, аби лиш за ним наздогін, догнати і перегнати його! Довго не їсти, а нашвидку ласувати тістечком, довго не спати, довго не думати, лише далі й далі в мінливому неробстві! Отож двадцять років королювання Марії Антуанетти — це ненастанне крутіння навколо власного «я», відсутність будь-якої зовнішньої чи внутрішньої мети, цілковита їзда впорожні і в людському, і в політичному розумінні.

Ця невпинність — аби не стати й не озирнутися, — марнування великої, проте хибно повернутої сили — саме те, на що так гірко нарікає мати Марії Антуанетти. Давно на­вчившись розпізнавати людей, вона достеменно знає, що це обдароване від природи й натхненне дівча може здобутись на незмірно гідніші вчинки. Марії Антуанетті було б досить тільки захотіти бути такою, якою, по суті, вона є, і була б із неї велична й могутня королева, та, на лихо, заради спокою і зручності, вона повсякчас живе нижче свого власного духовного рівня. Як у правдивої австрійки, в неї чимало різних здібностей, але, на жаль, нема й щонайменшого прагнення серйозно використати чи навіть просто поглибити ці природні обдарування: щоб самій розвіятись, вона легкодумно розпорошує власні таланти. «Її перший порух, — розважає Йосиф II, — завжди слушний, і якби вона затрималась на ньому, трохи поміркувала, то було б просто чудово». Та для її крученої вдачі навіть трохи поміркувати — вже тягар; думка, що не знялася, як вихор, — уже зусилля, а її примх­лива й безтурботна натура ненавидить будь-які душевні зусилля. Вона прагне самої гри, тільки легкості в усьому й у кожнім і цурається всякого клопоту, всякої справдеш­ньої роботи. В Марії Антуанетти говорять самі вуста, голова німа й бездіяльна. Коли ж їй що кажуть, вона слухає недбало й неуважно; під час розмови, підкуплена витонченою люб’язністю і блискучою легкістю, вона, ледь розпочавши, враз полишає будь-яку думку; до кінця нічого не каже, не думає й не читає; ніде не зачепиться й не всотує живлющого нектару правдивої мудрості. Через те й не любить ніяких книжок, ніяких державних паперів, усього серйозного, що вимагає терпіння й уваги, — тільки знехотя, нетерплячим і нерозбірливим почерком пише вона найнеобхідніші листи: навіть у її листах до матері часто доволі помітно проступає бажання чимшвидше їх спекатись. Аби лиш не обтяжити життя, щоб у голові не було ніякої нудьги, смутку й клопоту! Хто найбільше підлеститься до її ледачої думки, той для неї вже найрозумніший, а хто вимагає зусиль — той надокучливий педант; вона враз покидає всіх своїх мудрих радників, іде до кавалерів і таких, як сама вона, подруг. Тільки б тішитись, не знати набридливих думок, обрахунків, ощадності — так гадає вона й уся решта, що в’ється біля неї. Жити самими почуттями, ні над чим не замислюватись — це мораль цілого покоління, всього вісімнадцятого сторіччя, і доля немов символічно наставила її королевою над усім сторіччям, щоб перед очима цілого світу вона жила з тим сторіччям і з ним загинула.

Жоден поет не вигадав би разючішої протилежності, ніж та, яку творила ця вкрай неоднакова пара. Кожнісіньким нервом тіла, ритмом крові, найменшими виявами вдачі, всіма рисами і прикметами Марія Антуанетта і Людовік XVI подавали просто-таки учительний зразок антитези. Він важкий — вона легка, він незграбний — вона гнучка, він тягучий — вона піниста, він тупий і нечулий — вона пломениста й нервова. Не менше відрізнялися їхні душевні світи: він нерішучий — вона хаплива, він тугодум — у неї притьмом зривається «так» чи «ні», він правовірний святенник — вона надто залюблена у світ, він смиренник — вона горда кокетка, він педантичний — вона розвіяна, він ощадливий — вона марнотратна, він надто поважний — вона надміру пустотлива, він ніби важка й глибока підводна течія — вона шум і танок поверхневих хвиль. Йому найліпше на самоті, їй — у бучному й гомінкому товаристві, він із тупим і чисто тваринним удоволенням любить багато їсти й пити міцне вино, вона й не торкається до чарки, їсть мало й похапцем. Його стихія — це сон, її — танок,

1 ... 23 24 25 ... 133
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Марія Антуанетта», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Марія Антуанетта"