Читати книгу - "Звичайна прогулянка, Корепанов Олексій"

Трохи віддалік до стіни сусіднього будиночка прихилилося Відображення в розстебнутій куртці. Чорнокоса Власниця сиділа з Фіалковим Мандрівником у часі край фонтана, весело хитала ногами й розповідала щось Фіалковому: той сумно усміхався і кивав головою. Кинувши уважний погляд довкола, Едгар виявив Вантажника, що знов спритно замаскував свою другу голову. Вантажник лежав на травичці за фонтаном, підклавши руку під одну з голів і, судячи з усього, дрімав. Накопичував сили для подальших космічних перельотів.

Не помітити Дракона було важко. Дракон безцеремонно розлігся на тролейбусній зупинці під дашком для потенційний пасажирів, поклавши вухасту голову на лапи і скляними очима позираючи на довколишнє. Зауваживши, що Едгар дивиться на нього, Дракон задерикувато підморгнув йому.

Едгар стояв, застромивши руки в кишені, й дивився в небо, що неквапом тьмяніло.

Не було Хрипкуватого, Але Не Позбавленого Приємності Голосу. Взагалі – голос був присутній, але мовчав, а спробуй-но побачити голос, що мовчить! (Власне, як і той, що не мовчить).

Не було Блакитного Лицаря, та білогрива тварина, зрідка косуючи оком на Дракона, давала підстави для припущення, що він перебуває десь тут неподалік.

Не було Юдіфі...

Едгар зітхнув і востаннє озирнув згасаюче небо.

– Едгаре! Голубчику Едгаре!

Едгар зітхнув і обернувся. Вантажник прокинувся, Чорнокоса Власниця лишила теревені. Дракон наставив вуха, а білогривий мало не подавився травою.

Юдіф стояла біля дверей Комбінату побутових послуг у своєму ветулійському вбранні й червоних хатніх капцях з пухнастими кульками і махала рукою.

– Вас викликає Сфінкс!

– О! – рикнув Дракон і став ляскати хвостом по бетонному стовпу, призначеному для кріплення тролейбусних дротів. – Дай мені з ним побесідувати!

Білогривий про всяк випадок чкурнув якомога далі, отаборившись за літаючою тарілкою.

– Зараз він тобі загадку загадає, як його родич Едіпові, – похмуро пообіцяв Двійник. – Чого, мовляв, люди спершу на чотирьох кінцівках ходять, тоді на двох, тоді – на трьох, а потім вже й зовсім не ходять, а кладують їх до гарного ящика, складають їм руки на грудях і несуть у затишне місце. А ти йому відповіси, що все це давня байка. Тепер люди ходять геть усі на головах, щоправда, коли зовсім голів не гублять.

– Потім побесідуєш, – відповів Едгар Драконові, йдучи до дверей "Комбінату побутових послуг". На Двійникові слова він ніяк не зреагував.

Юдіфі ніде не було. Едгар зайшов зо знайомої жовто-червоної будки, зняв трубку.

– Слухаю, – сказав він, умощуючись на відкидному сидінні.

Слово полинуло в далеку путь до Марса, алмазним блиском спалахуючи в променях зірок. Слово могло заблукати, загубитись у проваллях космосу. Тому Едгар сказав ще раз:

– Слухаю, – і заплющив очі, зручно прихилившись до стіни телефонної будки.

Шелестіння паперів вивело його зі стану чекання. Він визирнув з будки й побачив Юдіф, схилену над канцелярськими паперами.

– Юдіф! – покликав він.

Юдіф підвела голову й усміхнулась:

– Юдіф, коли ж я розрахуюсь за надану мені послугу?

– Наступного разу, любий Едгаре. Наступного разу.

– Гадаєш, що він буде?

Юдіф кивнула головою й лагідно усміхнулась.

– Авжеж буде. Хіба ти сумніваєшся?

І він нарешті зрозумів, що аж ніяк не сумнівався. Не міг сумніватись. Бо є такі речі, щодо яких не можна сумніватися.

– Аіу утара шохо, – промовила телефонна трубка. – Даціа Тума ра гео Талцете.

Голос Марсіянського Сфінкса було чути майже без жодних перешкод, зрідка лишень напливала, зникала і знову лунала тиха музика. Мабуть, у Сфінкса грало радіо.

– Шохо тао тавро шохо ом, – провадив Сфінкс далі. Сфінкс удавався до найбезсоромнішого плагіату. – Аіу ту іра хасхе, Аеліта.

Едгар незворушно чекав. І дочекався. Сфінкс, нарешті, зрозумів, що розмовляє не з марсіянином. Або просто йому набридло вдавати дурня.

До речі, справжні марсіяни ніколи не спілкувалися мовою, якою намагався висловлюватися Марсіянський Сфінкс. Їм це й до голови не забігало. По-перше, тому, що вони не мали голів у нашому розумінні, а по-друге...

А от що "по-друге" – невідомо, бо справжні марсіяни вимерли, як уже згадувалося, забравши таємницю з собою в могилу.

Щоправда, Едгарові було дещо відомо. Йому було відомо, приміром, що марсіяни були великою мірою цивілізацією парфумерною і запахи під час прийняття й передачі інформації відігравали в них чималу роль. Для марсіян міг мати важливе практичне значення наш вираз "тримати ніс за вітром", якби вони мали того ж таки носа.

Хоча там що, а Едгар дочекався.

– Марсіянськими ночами я ні про що не думаю, – повідомив Сфінкс і помовчав, даючи Едгарові можливість засвоїти цю інформацію.

Едгар досить швидко второпав, що Марсіянський Сфінкс відповідає на його ранкове запитання, демонструючи тим самим готовність далі співробітничати з "Комбінатом побутових послуг".

– Я розмовляю з зірками, – провадив далі Сфінкс. – Зірки розмовляють, треба тільки вміти слухати. Ми бесідуємо на деякі цікаві для нас теми. Зокрема, обговорюємо проблему доцільності з їхнього боку подальшого освітлення простору.

Розмова велась однобічно, бо між запитанням і відповіддю минало б надто багато часу. Сфінкс розумів це, тому намагався давати у своєму монолозі відповіді на не поставлені Едгаром запитання.

– На сьогодні чітко відзначилися три угруповання. Перше вважає, що доцільно світити, друге, певна річ, не світити, а третє – світити всередину. Є й такі, що від слів уже перейшли до діла: деякі не світять, деякі утворили фракцію чорних дірок. Більшість, щоправда, поки що підтримує мою позицію, відповідно до якої світити треба, хоча це й річ марна. Йдеться про те, що я змалку не люблю темряви. Власне, не сприймаю її. В темряві мені важко відбиватися від метеоритів. На жаль, – Сфінкс глибоко зітхнув, – мені що далі, то важче переконувати зірки, отож боюсь, що час уже подбати про винахід нових джерел освітлення.

Крім розмов із зірками, я ночами екзаменую себе. Екзаменую, згадуючи, все, що пам'ятаю. Можливо, що колись це придасться. – (Сфінкс не уточнив, кому придасться). – І перекажіть Драконові, – різко змінив він тему розмови, – що ні про які телефонні контакти зі мною не може бути й мови. Я розмовлятиму з ним тільки у себе. Коли взагалі виявлю бажання розмовляти з ним. Можливості для візиту в нього є. Так і перекажіть: можливості в нього є, а він нехай вирішує. І скажіть іще, що на Плутоні драконів є. скільки завгодно. Земних, я акцентую, земних драконів. Отож нехай поміркує, це корисно. Передачу закінчено. Аіу ту іра хасхо, Аеліта.

Почулося знайоме попискування, і зв'язок урвався.

Едгар вийшов з будки, постояв біля бар'єра, та Юдіф не приходила. І Едгар зрозумів, що сьогодні йому з нею вже не порозмовляти. Може, це було пов'язане із закінченням робочого дня в Комбінаті побутових послуг. Може, з чимось іншим.

Едгар повернувся до рожевого будиночка з офіційною табличкою й озирнувся навкруги. Навкруги нічого не змінилося, всі були на своїх місцях. Едгар хотів був переказати Драконові останню частину монологу Марсіянського Сфінкса, та вирішив, що зробить це не сьогодні. Завтра.

Отже, усе навкруг завмерло, приготувалося, дослухалось. Застигли в повітрі фонтанові струмені, завмерли фенгери, і навіть пульсар у вигляді літери "и" припинив свої маніпуляції. Всі чекали. Напруження досягло найвищого ступеня.

Досягло апогею.

І – СТАЛОСЯ!

Хрипкуватий, Але Не Позбавлений Приємності Голос об'явився нарешті і гримнув над брукованими вулицями, садочками, деревами й черепичними дахами.

– Украй Потрібні Речі! – ознаймував голос.

Двері будиночка відчинилися внаслідок добрячого копняка, зробленого зсередини, і на порозі з'явився Блакитний Лицар у своєму важезному лицарському обладунку, з ясно-синіми пір'їнами, з опущеним заборолом і без списа. Спис ніяк не міг вписатися в його спорядження, бо обидві месірові руки у важких рукавицях були зайняті. На правій і лівій долонях Блакитного Лицаря лежали Потрібні Речі.

– Ура! – гукнула від фонтану Чорнокоса Власниця і заплескала в долоні. – Класно!

– Що це за жарти? – спитав Фіалковий Мандрівнику часі.

Відображення кивнуло Едгарові. Кивок означав схвалення і підтримку.

Псевдовантажник дрімав собі далі. Насправді він не дрімав, а мав сеанс телепатичного зв'язку зі своїми співвітчизниками.

– Нарешті! – буркотливо мовив Двійник і поморщився. – Непотрібні Речі.

– Ну-ну! – Дракон нервово поворушив вухами. – Не слід квапитися з висновками.

Сірий Чоловік дожував оранжевого бублика, повернувся до Двійника і повчально підніс палець.

– Гай-гай, не кожному дано в майбутнє прозирнуть, – продекламував він, – пізнати сіль. Уздріти дно. Уздріти суть. Не кожному.

Двійник скривився, але промовчав. Блакитний Лицар, карбуючи крок, підійшов до Едгара і простяг до нього долоні з Потрібними Речами.

Небо геть потьмяніло, і настав чи то вечір, чи то ранок.

Едгар обережно взяв Потрібні Речі. Він узяв загального зошита на дев'яносто шість сторінок у червоній обкладинці, ГОСТ 13309-79, і білу кулькову ручку з довгим стержнем і синьою пастою без вказівки на ГОСТ.

Він розгорнув загальний зошит на першій сторінці, зняв з ручки ковпачок і написав: "Звичайна прогулянка".

Тоді поклав ручку в зошит, згорнув його і заховав Потрібні Речі до внутрішньої кишені своєї куртки.

– Порядок, – гучно промовив Блакитний Лицар з-під заборола і рушив до свого білогривого.

– Тільки не відкладай на потім, – порадив Дракон.

– От-от! – підтримало Відображення.

А Сірий Чоловік, певна річ, не зміг угамувати свого бажання знов довести до відома тих, що зібрались у Місті Флюгерів, свої віршовані вправи.

– Ми все завжди відсуваємо на потім, – проголосив він, ставши на лаву й прибравши пози бувалого декламатора, – за себе вболіваємо й ніколи не думаємо про те, що не встигаємо. Відкину все. І сяду до стола, й мрії плекатиму... А врешті, ні. Не пишеться. Хай потім. Можна зачекати! Та завтра – напевне. Вночі, при місяці. Ні дня без слова! Або ж у понеділок... Бо ж так зручніш мені. І знову й знов кажу собі, що потім, як минеться втома. Не пізно братись за перо ніколи. Й життя втекло – історія знайома...

– Т-та-ак... Заради цього не варт було братися за перо, – пробурчав Двійник. – Треба було відкласти на потім.

– А взагалі, хай тобі щастить, земляче.