Читати книгу - "Ода до радості (збірник)"

За стіною звуки одразу стихли. На зовнішніх дерев’яних східцях, зроблених, як і весь будинок, його вправними руками, Петро Юхимович присів. Несподівана думка, наче електричний заряд, проштрикнула мозок, і перед очима проплив давній спогад.

…Він, дванадцятирічний хлопчина, лежить із мамою в ліжку. (Чомусь вони спали саме так: молодший на два роки брат із батьком, а він – із ненькою.) Крізь невелике вікно у низькій хаті вже засівається Божа днина. У кімнаті, окрім стола, печі, де мати випікає раз на два тижні хліб, і довгої лади під вікном, у якій зберігається парадний селянський одяг, більше нічого нема.

Малий Петрик не спить і з жахом чекає ранку. Бо знову наробив шкоду. Він не знає, звідки це до нього вхопилося. Вже начебто старший легінчук, ходить до школи, де добре вчиться, аж тут така ганьба. Видав, це почалося відтоді, як тонув у ріці. З того часу, як тільки йому сниться вода, він…

Мати вже порається по хаті, з грюкотом соваючи горщиками. Жилавий висохлий батько з невеличкими чорними вусиками вже, певно, сперся на ковбицю і ріже дерево своїм теслярським інструментом. Замість лівої ноги в нього протез, який він власноруч вистругав із липи. Після тої зими, коли батько підслизнувся і розбив коліно об сокиру, що привело до гангрени (яке там лікування в домашніх умовах!), він іще більше затаївся й озлобився. І так небагатослівний, тепер він видавав хіба що накази: «Дай!», «Принеси!»

Мати була наче лагіднішою, але постійна боротьба за шматок хліба очерствила її душу. Вона нічого не знала в житті, окрім роботи. Хіба що той час, коли юнкою служила у міських панів, був для неї трохи світлішим і безтурботнішим.

– Ну доки будеш боки вилежувати? – гукає вона Петрику. – Диви, вже де сонце?

Хлопець чує її, але вдає, що спить, хоча повіки його дрібно тремтять. Може, сьогодні його пронесе?

– Петре, вставай! – кидається на нього менший брат, починає його шарпати, але за хвилину гидливо забирається геть.

– Мамо, він знову… – недомовляє Миколка.

– Що? – плескає долонями мати і рукою намацує тугого ременя, що висить на цвяшку біля вікна. – Ах ти ж сикля мала! То скільки я з тобою буду мучитися?!

– Мамко, не бийте! Я більше не буду, – схоплюється на рівні Петрик.

– То знову тепер мені солом’яник прати, а солому – на гній?

– Мамко, я не винен! – випручується з міцних материнських рук хлоп’я, над яким уже занісся в повітрі ремінь. Але мати дужча.

За хвилю з хати чути ритмічне важке хекання, ляскіт грубої свинячої шкіри та голосне дитяче йойкання. Батько тільки сердито плює набік і ще лютіше заходжується стругати корито…

«Боже мій! Боже мій! – прошепотів Петро Юхимович, вражений здогадкою. Тремтячою рукою він схопився за перило, пробуючи піднятися, але ноги його не слухалися. – Мамо-мамо, що ж ви наробили?!»

Довкола заливалися цвіркуни. Із неосвітленої кімнати для гостей, де спала молода обдарована художниця Тетяна, ледь чутно долинало рівномірне поскрипування ліжка…

Яна Дубинянська

Остров

– А мы полетим на Остров!

Смотрю на них на всех – а они на меня не смотрят, один только Сашка. Строят свою дурацкую крепость, ее уже завтра не будет, по утрам в песочнице никогда не бывает крепости. А остров – настоящий!

– Он очень красивый. Вот такой!

Поднимаю палочку и рисую. Стараюсь, чтобы получилось, как на той картинке у папы в компьютере. Круглый, с маленькими озерцами внутри.

– Как сыр?

Танька – дура. Какой еще сыр? Просто в компьютере картинка была цветная.

– Сама ты. И там водятся птички! Желтые, и зеленые, и красные, и синенькие…

– Поймай синенькую! – просит Сашка. – И привези.

Он хороший. Я бы взяла его с собой, но у него очень строгая бабушка, она не отпустит. И вообще, мама говорила, мы даже Тяпу не берем, оставляем у тети Наташи.

Сашка смотрит. Отступает чуть назад, прямо на стену и башенку крепости, Танька орет, но он не обращает внимания. Смотрит на меня.

– Постараюсь.

Мама говорит, если не знаешь точно, ничего нельзя обещать.

– И что ты там будешь делать?

– Я же говорю. Это орнитологическая программа, Дима будет…

– Я поняла. Я спрашиваю, что там будешь делать ты?

Видео подвисает, и мамино лицо идет кубиками, словно в той компьютерной игре, из которой не вылезают старшие дети. А голос продолжает звучать с отчетливыми нотками обвинения:

– Целых пять лет!

– Да то же самое, что здесь. Писать статьи, колонки… Мам, я же давно работаю удаленно, какая мне разница? А там очень красиво, ты же видела фото. Еще у них сайт есть, он по-французски, но ролики потрясающие, посмотришь… Я тебе брошу ссылку.

– То есть мы не увидимся пять лет.

– Почему? Оттуда тоже можно выходить в скайп.

– Скайп, сайт, ссылки… Ты живешь в каком-то искусственном мире и считаешь это нормальным! А мне уже слишком много лет. И я не могу считать нормальным, что меня на пять лет лишают дочери и внуков! Это ведь очень далеко? Я же не смогу к вам туда приехать?!..

– Мама… но ты же к нам и так не приезжаешь.

Димка последние дни такой, что страшно дотронуться. Вздрагивает, взвивается, спешит отодвинуться подальше – и смотрит, еле сдерживаясь, стиснув зубы. А другие женщины, смешно, для расслабления делают своим мужчинам массаж.

– Справки на детей готовы?

– Из школы да, и Анечкин обходной сегодня закрыли. А к педиатру за эпидокружением послезавтра.

– Опять затягиваешь до последнего?

– Они же действительны только три дня, Дим. Не волнуйся, все будет.

– Мне твоя Алина заявила сегодня, что никуда не поедет. Что я не имею права ей приказывать.

– У нее здесь подружки, гимнастика… Понятно, это стресс. Ничего. Зато Анечка очень хочет! Вчера в песочнице рассказывала детям про Остров, рисовала даже… смешная такая.

Димка не улыбается.

– Вот увидишь, завтра и Никита заявит, что я чужой дядька и не имею права за него решать.

– Никита такого не скажет.

– Но подумает, какая разница… Лучше бы я поехал один.

Димкина спина – квадратом на фоне широкого монитора. Напряженные плечи, ритмичная жилка на шее; не приласкать, не прикоснуться. Загружается заставка: огромное бирюзовое море снято с высоты птичьего полета, вокруг Острова – многослойная кайма подводного рельефа, уходящего в глубину. Димка не