Читати книгу - "Буря Мечів"

— Як нагадування про королівське правосуддя,— прошепотів він потрісканими губами. А тепер вони щезли. «Вогонь забрав не тільки моїх синів, а й мій талісман». У снах ріка й досі палала, і на воді танцювали демони з вогняними батогами в руках, і під їхніми ударами, чорніючи, згоряли люди.— Мати, змилуйся! — молився Давос.— Спаси мене, Матір добра, спаси нас усіх. Нема мого талісману, нема і моїх синів,— ридма ридав він, і солоні сльози струменіли по щоках.— Усе забрав вогонь... вогонь...

Можливо, то просто вітер бився в скелю, чи прибій шумів на березі, але на мить Давосу Сіворту причулася відповідь.

«Ти викликав вогонь,— прошепотіла Мати, і голос її був тихий-тихий, як шум моря в мушлі, сумний і слабенький.— Ти спалив нас... спалив нас... спалив нас-с-с...»

— Ні, це вона! — скрикнув Давос.— Мати, не кидай нас! Це вона вас спалила, червона жінка, Мелісандра, вона!

Він мов навіч бачив її обличчя: лице у формі сердечка, червоні очі, довгі мідні коси, червоні спідниці, які на ходу нуртували, мов полум’я,— вир шовку й шарлату. Вона приїхала зі сходу, з Ашаю, вона приїхала на Драконстон і переманила Селізу й людей королеви на бік свого чужинського бога, а тоді переманила й короля — самого Станіса Баратеона. Він зайшов так далеко, що навіть помістив на свої прапори вогненне серце — вогненне серце Р’глора, Царя світла й Бога полум’я і тіні. Під’юджуваний Мелісандрою, він витягнув Сімох з їхнього септу на Драконстоні та спалив їх перед брамою замку, а пізніше спалив і богопраліс у Штормокраї, навіть серце-дерево — величезне біле віродерево з похмурим ликом.

— То була її робота,— повторив Давос слабшим голосом. «Її робота, і твоя теж, цибулевий лицарю. Це ти чорної ночі доправив її у Штормокрай, щоб вона там народила тінь. Ти не безневинний, ні. Бо ти плив під її вітрилом, яке розмаялося на твоїй щоглі. У тебе на очах на Драконстоні спалили Сімох, а ти нічого не вдіяв. Вона віддала вогню і правосуддя Отця, і милосердя Матері, і мудрість Стариці. Коваля й Невідомця, Діву й Воїна — вона спалила усіх во славу жорстокого бога, а ти стояв і тримав язика за зубами. Навіть коли вона вбила мейстра Кресена, навіть тоді ти нічого не зробив».

Вітрило було за сотню ярдів — швидко рухалося через затоку. Ще кілька секунд — і воно промине Давоса й почне зменшуватися.

Сер Давос Сіворт поліз на свою скелю.

Він підважувався на тремтячих руках, а в голові паморочилося від гарячки. Двічі скалічені пальці зіслизнули з вологого каменя й Давос мало не впав, але все-таки примудрився зачепитися за уступ. Якщо він упаде — помре, а йому потрібно жити. Принаймні ще трошки. Він ще має дещо зробити.

Верхівка скелі була надто вузенька, щоб він, такий слабий, міг безпечно стати на ній на повен зріст, тож Давос, скорчившись, замахав вихуділими руками.

— Корабель! — закричав він у вітер.— Корабель, я тут, я тут!

Звідси корабель було видно краще: стрункий смугастий облавок, бронзову фігуру на носі, надуте вітрило. На борту була написана й назва, але Давос так і не навчився читати.

— Корабель! — знов загукав він.— Рятуйте, РЯТУЙТЕ!

Його помітив матрос на півбаку й почав тицяти пальцем. Давос бачив, як інші матроси перебралися на планшир і витріщилися на нього. За деякий час вітрило галери опустилося, на воду ковзнули весла, і корабель розвернувся до Давосового притулку. Така велика галера не могла підійти до скелі близько, але за тридцять ярдів вона спустила на воду шлюпку. Вчепившись у скелю, Давос спостерігав, як та повзе до нього. Четверо матросів гребли, а п’ятий сидів на носі.

— Ти,— гукнув п’ятий, коли шлюпка була вже за кілька футів від Давосового острова,— гей, ти, на скелі! Хто ти?

«Пачкар, який занадто піднісся,— подумав Давос,— дурень, який так любив свого короля, що позабув своїх богів». Горло в нього пересохло, він розучився розмовляти. Слова дивно відчувалися на язиці, дивно звучали у вухах.

— Я брав участь у битві. Я був... капітаном... лицарем, я був лицарем.

— Ясно, сер,— мовив чоловік,— і якому ж королю ви служили?

Галера може належати Джофрі, знагла збагнув він. Якщо зараз він промовить не те ім’я, вона покине його напризволяще. Але ж ні, у неї смугастий облавок! Це лісянська галера, це з кораблів Саладора Саана. Її послала сюди Мати — Мати в своєму милосерді. Бо має для нього завдання. Давос збагнув: Станіс живий. «Я досі маю короля. І синів, я маю інших синів, і дружину — ніжну й надійну». Як він міг забути? Мати і справді милосердна.

— Станісу,— крикнув він лісянцю.— Боги праведні, я служу королю Станісу.

— Ясно,— мовив чоловік у шлюпці,— ми теж.

Санса

Запрошення здавалося цілком невинним, та щоразу як Санса перечитувала його, нутро в неї скручувалось у вузол. Тепер-бо ця дівчина стане королевою, вона вродлива й багата, усі її люблять, тож навіщо їй вечеряти з дочкою зрадника? Можливо, з цікавості, припустила Санса; можливо, Марджері Тайрел хотіла оцінити суперницю, чиє місце посіла. «Либонь, я її дратую? Вона вважає, що я їй зла зичу?..»

З замкових мурів Санса спостерігала, як Марджері Тайрел зі своїм почтом виїздить на Ейгонів пагорб. Джофрі зустрів свою майбутню наречену біля Королівської брами, ласкаво запрошуючи в місто, і вони пліч-о-пліч поїхали крізь радісний натовп: сяючий Джоф у позолочених латах і юна Тайрелівна, чарівна в своїй зеленій сукні та плащі з осінніх квітів, що струменів з її плечей. Шістнадцятирічна Марджері мала каштанові коси й карі очі, була струнка та прегарна. Коли вона проїжджала, люди гукали її ім’я, піднімали вгору дітей, щоб вона їх благословила, й сипали квіти під копита її коню. Зразу за нею їхали її мати й бабуся у високій кареті, чиї боки були оздоблені сотнею різьблених переплетених руж — позолочених і сяйливих. Їх простолюд вітав також.

«Той самий простолюд, який стягнув би мене з коня й убив, якби не Гончак». Санса нічого не зробила такого, щоб люди зненавиділи її, так само як Марджері Тайрел не