Читати книгу - "Викрадена, Наталія Савінова (SiN eVa) "

Розділ п'ятнадцятий. Обіцянки – цяцянки. 

Я не одразу насмілилась скористатись такою простою пропозицією. Спочатку, я переконалась в тому, що до мене звертався Даміль, який викрав мене, а не той Диявол, який міг би знищити мене одним своїм крижаним поглядом. Та мене переконав Айхан. Він кивнув мені, ніби прочитавши мої думки, які не дозволяли мені вирішити. 
– Синку, тобі не можна було приходити сюди. – знов озвалась тітка Шахзода. – Ти не можеш ризикувати собою. 
– Та ви все робите для того, щоб я це робив. – прогарчав Даміль і його обличчя скривилось у гримасі болю. Він схопився за руку Айхана і на якусь мить, притулився до його плеча своїм чолом, ніби втрачаючи рівновагу. 
– Ходімо, Лавіка. – вигукнув ветеринарний лікар, і перекинувши праву руку Даміля собі на плече, вивів його в коридор. 
– Біжи за ними, дитино. – наголосила тітка Омана, коли я лишень підвелась з підлоги. – Біжи за ними. 
Двічі мені не потрібно було нагадувати. Хоч я й сама відчувала, що не маю ні сил, ні енергії в ватяному тілі, все ж спромоглася прослідкувати за молодиками. Ми були в незнайомому мені місці, що було схоже на старий будинок, не облаштований для довгого перебування в його стінах. Та мене вже втішав той факт, що мені не доведеться просиджувати у тій сирій підсобці без вікон, я матиму змогу бачити й чути, що буде відбуватись довкола. 
– Що це за місце? – запитую Айхана, коли той зупиняється перед дверима в першу кімнату з не зачиненими дверима, яка знаходилась на другому поверсі. 
– Це мій дім. – відказує він, й завівши Даміля всередину, допомагає йому лягти в односпальне ліжко. Кімната, в яку ми увійшли, була досить світлою і не мала багатьох зручностей, та все ж виглядала придатною для життя. – Лавіка, якщо хочеш, можеш скористатись ванною кімнатою. – ветеринарний лікар вказав рукою у бік причинених вузьких дверей, роль яких відігравала важка темна завіса. – Я приготував для тебе змінний одяг. То ж не бійся, тебе ніхто не потурбує. 
– Дякую. – киваю йому і дивлюсь на Даміля, що вчепився вільною рукою у лікоть лівої руки, яка викликала в ньому больову реакцію. – Чи вдалось витягнути кулю? 
– Так. Вдалось. – відказав Айхан, посміхнувшись куточками посохлих губ. – Та куля встигла наробити травмування, які необхідно обстежити у лікарні. – він витягнув з шухляди приліжкової тумби невеличкий флакон і вправними рухами набрав розчин в ін'єктор. – Та мій друг занадто впертий, щоб прислухатись до моїх порад. 
– Я не витримую. – пробурмотів Даміль, пришвидшуючи друга. – Або ти введеш мені ці кляті анальгетики, або я сам це зроблю! 
– Вже роблю. – Айхан підійшов до нього й одним рухом ін'єктував розчин у м'язи плеча лівої руки, викликавши в моїх очах жах нерозуміння. 
– То чому ви повинні слухати його, якщо вам видніше? – запитую його, не в змозі відвести очей від Оразова, що все ще мужньо переносив їдучий біль. 
– Ох, Лавіка. – Айхан озирнувся до мене. – Даміль звик сам приймати усі важливі для нього рішення. Я б сказав, що по впертості ви рівні! 
– Айхан, – звернувся Даміль до друга, що одразу ж зреагував на нього, нахилившись до нього. – нехай вона зніме цю сукню. 
– Я піду до ванної кімнати. – не дозволивши Айхану озвучити прохання Оразова, я повільно пішла у потрібному напрямку. 
Як і говорив Айхан, за завісою була невеличка кімната облаштована душовою кабінкою, туалетом та невеличкою раковиною. У єдиному вільному кутку стояв стілець, на якому було складено якийсь одяг. Хоча мені було вже байдуже чи хтось потурбує мене під час мого перевдягання, та все ж на рівні інстинктів, я прислухалась до шумів, які могли б бути зовні. Переконавшись, що тиша залишається тишею, я увімкнула воду в душовій кабінці, відрегулювала її на теплу та знов прислухалась до звуків. Нічого. 
Стягнула з себе забруднену сукню і нерішуче увійшла у кабінку. Залишаючись у спідній білизні, я насолоджувалась теплом та розслаблювальним струменевим масажем всього тіла, особливо голови. Милась так само обережно, не наважуючись роздягнутись повністю. 
Провівши у ванній кімнаті зо двадцять хвилин та привівши себе до більш-менш свіжого вигляду, я розглянула речі, які для мене залишив Айхан чи хтось з тіток. Сукня з довгими спідницями, сорочка, яку потрібно вдягати замість білизни та трусики, що чимось нагадували дитячу модель на якій було безліч сердець і зірочок. Панчохи та чобітки також були не з тієї колекції, яку мені купив Даміль, але вибір у мене був ніякий. 
Вдягнувшись у теплі та досить комфортні речі, я повернулась до кімнати. Айхан сидів на підлозі біля ліжка, на якому спочивав Даміль. З моєю появою, ветеринарний лікар лагідно усміхнувся й швидко підвівся. Він перевірив пульс на руці свого друга та впевнившись в його стабільному стані, тихо звернувся до мене: 
– Лавіка, я повинен відлучитись, щоб перевірити, що коїться у місті. – він якось дивно дивився на мене, ніби сумніваючись у своєму рішенні. Та я й не засуджую його за таку недовіру. Він має повне право недовіряти мені, адже я вже маніпулювала ним. – Даміль наказав, щоб ти знаходилась поряд з ним. Він був сильно незадоволений, коли його тітка Шахзода вирішила вчинити по-іншому. – стою на місці та слухаю його, не маючи бажання рухатись. – Як ти розумієш, стан Даміля залежатиме від його відпочинку. Чи зможеш ти посидіти поряд з ним, допоки я не повернусь? Я попрошу тітку Оману приготувати тобі щось поїсти. – він замовк і за мить продовжив. – То, що скажеш? Чи можу я довіряти тобі? – киваю йому мовчки. – В будь-якому випадку тобі краще не виходити з цієї кімнати. В домі зібрались близькі друзі та родичі родини, і вони незадоволені твоєю поведінкою. Тому задля своєї безпеки не виходь. – а я і не збиралась цього робити. – Тоді я пішов, а коли повернусь, приготую тобі спальне місце. 
– Айхан, – зупинила його на порозі. – Чи можеш ти дізнатись про мого батька? – мій голос став тихим і майже тремтячим. – Будь ласка, я знаю, що не маю права просити тебе про це, 
– Я дізнаюсь все, що зможу! – обіцяє Айхан, не дозволивши мені продовжити своє вибачення. 
Першу годину після вибуття ветеринарного лікаря, я простояла біля вузького віконця, яке виходило на заднє подвір'я будинку, за яким відкривався вид на ліс чи лісосмугу. На другу годину до кімнати завітала тітка Омана. Вона приготувала овочевий суп та рис з грибами. З коротких пояснень милої жіночки, я зрозуміла, що їй не дозволено спілкуватись зі мною, як і не дозволено знаходитись поряд. Не те щоб я була дуже засмучена такою новиною, але все одно відчула неприємні емоції. 
Тепла їжа заспокоїла моє тремтіння й розслабила тіло настільки, що я була змушена зайняти місце поряд з ліжком на маленькому килимку, на якому раніше сидів Айхан. Повіки були заважкими для споглядання, тому я заплющила очі й притулила голову до ліжка, поринаючи у сонливість. 
Пройшло ще кілька годин, можливо й щобільше. За вікном настали сутінки. Трохи перепочивши, я подивилась на Даміля, що здавалось так і не прокидався, після магічної ін'єкції. Він був спокійним у цій релаксовій безтурботності й виглядав надзвичайно вродливим. Я не бажала цього визнавати, але збрехати можна усім навколо себе, а от самій собі не можливо. Я намагалась це робити з першого дня нашого знайомства. 
Якби я була старшою та мала більш яскравий життєвий досвід, то могла б з впевненістю сказати, що моя реакція – це привид кохання, це закоханість, яка мине через кілька тижнів або місяців. Якби я встигла закінчити навчання, то могла б трактувати поведінку Даміля та свою, як синдром якось захворювання чи манії. Якби я могла поговорити з батьком про те, що я відчувала при кожній розмові з цим Дияволом, то отримала б його судження та пояснення такої реакції. Якби я мала змогу розповісти все своїй матері, то вона б пояснила мені, що такі почуття не можливі без дівочої піддатливості, яка є в кожній з нас. Та на жаль, я не мала ні часу, ні можливості. 
За той час, що я перетиналася з Дамілем Оразовим, він викликав в мені бурю емоцій та дивних відчуттів, яких я ніколи не відчувала. Він спромігся викликати в мені суперечливу реакцію тіла на його голос, дотик його пальців та поцілунок. А ще він спромігся викликати в мені справжній страх, який й досі нагадує про того Оразова, якого я не бажаю ніколи бачити. 
– Даміль? – звертаюсь до Оразова тихо, – Даміль, ти все ще спиш? – він не відповідає. – Даміль? – підвищую голос до нормального звучання і легенько торкаюсь пальцем його руки. Він не реагує. – А що ти очікувала? – запитую себе. 
Дивлюсь на нього, насолоджуючись його мовчанням та нерухомістю. І чомусь хочу, щоб він почув усе те, що я збираюсь йому сказати. Присідаю на край ліжка й обережно проковзую своєю рукою під його руку, опиняючись долонею на його грудині. Його серце відбиває ритм, який підтверджує моє припущення про його глибокий сон.
– Ти не погана людина. – звертаюсь до нього, відчуваючи сміливість. Звертаюсь саме до його серця, яке відповідає за керування емоціями, адже саме воно контролює швидкість кровообігу. – Ти хороший! Ти добрий та співчутливий! Ти людина слова! Якби ти зміг відмовитись від своєї помсти та вислухав дядька Мурата, то можливо б все було по іншому. Якщо ти відпустиш мене до мого батька, то я зроблю так, щоб тебе та твою родину не покарали. – обіцяю йому. – Як ти казав, я татова донечка і він прислухається до мене. Він пояснить своїм друзям-військовим та поліції, що сталося непорозуміння. Я не буду писати ніяких заяв про викрадення та не буду звинувачувати ні тебе, ні тих, хто встиг мене образити. Я вмію тримати своє слово, як і ти своє. – важко зітхаю. – Якщо ти дозволиш мені піти, то я обіцяю, що зустрівшись з тобою знову, я буду рада спілкуванню. – на моїх губах з'являється мрійлива усмішка. – Я впевнена, що ми могли б спілкуватись, як дорослі. Ми могли б розмовляти, спілкуватись телефоном, ходити на каву. Ми могли б триматись за руки, як друзі, чи навіть, – згадую наш поцілунок. – ми могли б спробувати побудувати відносини. Ми могли б зустрічатись. Я обіцяю, що я могла б закохатись в тебе, якби ми зустрілись за інших обставин. Ми могли б проводити час після мого навчання, ти міг би приходити до нас у гості. Впевнена, що Аділя буде задоволена твоєю присутністю на сімейних вечерях. – при спогаді про кузину, з очей зірвались сльози. – Мої кузени пробачать тобі одразу. Вони здаються мстивими, та насправді вони добріші молодики, яких я знаю. Я обіцяю, що ніколи не подивлюсь на інших хлопців, якщо буду з тобою у відносинах. Я обіцяю, Даміль. – відриваю пальці від його теплої шкіри й опускаю знов. – Та, якщо тобі все одно, що я відчуваю. Якщо ти настільки засліплений своєю помстою, що не маєш бажання ні бачити, ні чути, що мають сказати інші. Якщо тобі хочеться утримувати мене полонянкою. Якщо тобі подобається залякувати мене та змушувати страждати, то я обіцяю, що ніколи тобі не пробачу. Я обіцяю, що ніколи не припиню вести супротив, ніколи не зупинюсь у спробах втекти від тебе. Я обіцяю, що ніколи не поставлю підпис на папері, які будуть свідчити про реєстрацію нашого шлюбу. Я обіцяю, що ніколи не покохаю тебе, Даміль Оразов! – витираю сльози рукавом сукні й збираюсь прибрати руку від нього, та не встигаю. 
Даміль стискає свої пальці на моїй руці. Я завмираю в очікуванні продовження, та нічого не відбувається. Він не розплющив очей та не поворухнувся, лише стис свої пальці на моїй руці. Його серце продовжувало спокійно відбивати свій ритм, а дихання не збилось і не прискорилось. Він продовжував насолоджуватись глибоким сном. 
– Він все ще спить. – поряд зі мною з'явився Айхан. Я навіть не почула і не помітила, як він увійшов у кімнату і чи встиг почути мою промову, чи частину з неї. Підіймаю на нього свої червоні від сліз очі й закусую нижню губу, не дозволяючи собі зриватись в істериці. Він дивиться на мене з розумінням, ніби підтримуючи мене у цій боротьбі з емоційністю та дівочою слабкістю. – Тобі не доведеться нічого підписувати. – відказує Айхан, пояснюючи свої слова. – За законами міста Н, викрадена наречена автоматично стає реєстрованою дружиною на закінчення сьомого дня. А якщо відбудеться консумація, то це буде ще одна гарантія того, що шлюб дійсний. – він почув мою промову, останню її частину. – Закони міста Н офіційно внесені до поправок у конституції та мають свою чинність. 
– Але ж, – хочу нагадати, що ми живемо у сучасному світі, але й тут Айхан передбачає мої нарікання та відповідає без озвученого запитання. 
– У нашому місті усе вирішують старійшини. Вони є головними суддями та прокурорами, вони є адвокатами та владою міста. Твій дядько Мурат один з них, і навіть він, не зможе нічого змінити, якщо ти не встигнеш звільнитись від цих браслетів, – він киває на мої зап'ястки. – до закінчення сьомого дня. А Даміль не відпустить тебе. – погляд Айхана перемістився з мого обличчя на обличчя його друга. – Знаючи його впертість, ніхто в цьому світі не зможе його переконати в іншому. 
– Чому? – єдине, що спромоглась запитати, ковтаючи коми сліз та образи. 
– Тому, що ти, Лавіка, дійсно впала йому в душу. Я був свідком його закоханості в тебе і повір мені на слово, це не просто закоханість, це справжнє кохання. – він знов перевів погляд на мене, ніби бажаючи підтвердити своїм серйозним виглядом озвучені висновки. – Колись Лейла була його всесвітом. Колись Даміль був закоханий у неї та вважав ті почуття справжнім коханням. – Айхан почав розповідь про минуле, ніби намагаючись, переконати мене в чомусь. – Та тепер він розуміє, що ті почуття не були коханням. Тоді була перша справжня закоханість. Вона викликала в ньому хлопчачу відвагу та прийняття поспішних рішень, вона була п'янкою та засліплювальною Та з тобою все інакше. – він хмикнув і змінив усмішку на хижу посмішку, ніби насміхаючись над тим, що думає про свого друга. – Помста має для нього значення. Ніхто з цим не сперечається. Але якби це була просто помста, то повір мені, Лавіка, ти б сиділа в кімнаті для викрадених наречених. Він би ніколи не дозволив тобі втекти. Він би прийшов до тебе по закінченню сьомого дня для затвердження шлюбу і на тому все. 
– Він би зґвалтував мене. – зітхаю. 
– Не думаю. Даміль не зміг би цього собі пробачити. Навіть у своєму гніві він би не зміг зробити того, чого не допустить зробити зі своєю сестрою. 
– Ти його друг, тому і захищаєш його та виправдовуєш. 
– З одного боку це так. – погоджується Айхан. – та я знаю Даміля з малечку. Я бачив його розбитим, бачив його жертовним, бачив зламаним. Я бачив його у найпохмуріші дні його життя. Я був свідком його навіженості. Та запевняю тебе, що з тобою він як ніколи, – він задумався. – живий. 
– Живий? 
– Так, Лавіка. Він з тобою живий. Він поводиться як дорослий чоловік, який крізь роки продовжує кохати свою дружину. Можливо, так себе поводить твій батько з твоєю мамою. 
– Він зовсім мене не знає! – приймаю спробу звільнитись від його руки, та не можу. Даміль тримає мене у сталевій хватці й це водночас бентежить мене та викликає тяжіння внизу живота. 
– Він заради тебе порушив своє слово і прийшов на заборонену територію, Лавіка. – відказав Айхан. – Він такого не робив заради Лейли. Він готовий відстоювати своє право на дійсність вашого шлюбу перед старійшинами. А за Лейлу він не боровся. 
– Що?! – мої брови злітають догори. – Міран говорив, що саме Даміль відстоював свої права на те, щоб розірвати їхні відносини з Лейлою. До чого твої слова про відстоювання? 
– Дійсно важко сприймати реальність, в якій ніхто нікого не чує. 
– ?! – блимаю очима. 
– Це Лейла отримала дозвіл на їхні відносини. – озираючись на кожному другому слові, Айхан стишив свій голос. – Це вона була настільки закохана в Даміля, що переконала його в тому, що вони є справжньою парою. Лейла та Міран діти одного зі старійшин. Її мати має вплив на батька, тому й спромоглася все зробити так, щоб Даміль потрапив в пастку. Та слава Небожителям, що вони вирішили по своєму. Для підтвердження шлюбу, якого так жадала Лейла, вона повинна була завагітніти від Даміля. 
– Але вона втратила дитину. – згадую пояснення Даміля і напружуюсь, не дозволяючи собі вірити в слова Айхана. 
– Так. Коли це сталося, Даміль оскаржив рішення старійшин і вони були змушені погодитись з тим, що Лейла примусила Даміля до того, чого він не бажав. Він не забажав паплюжити її дівочу чесноту та репутацію її родини, тому взяв провину на себе. Та про це знають не всі. Міран досі вважає, що його сестра стала жертвою і спромігся отримати заборону на появу Даміля на родинних теренах. Даміль погодився, і не зважаючи на труднощі та ненависть, він з повагою ставиться до Лейли. 
– Це мене не стосується. – зітхаю, щоб не дозволити собі ще більше поважати Оразова, який зі слів його друга стає більше схожим на чоловіка моїх мрій. 
– Він ризикнув своїм життям за для тебе. 
– Він зробив це заради своєї помсти родині Касимових. – відказую і смикаю рукою. 
Та коли моя долоня майже вислизнула з руки Даміля, він розплющив свої очі й з силою стис пальці. І цього разу йому вдалось утримати мене. Я з острахом дивилась на нього, не маючи сили приймати нових спроб для звільнення, а він і не збирався відпускати. 
– Що зі старійшинами? – хрипким голосом запитав Даміль, звертаючись до Айхана, хоча його чорні очі дивились на моє палке обличчя. 
– Вони призначили зустріч. 
– Коли? 
– Як тільки ти будеш здатний рухатись. 
– Сповісти їх, що за годину ми можемо розпочати. – впевненість в його голосі викликала в мені обурення та бажання утнути щось, та згадка про те, що я зовсім скоро зможу побачити батька зупиняла. 
– Добре. – кивнув Айхан і поспіхом вийшов з кімнати, залишаючи мене і Даміля наодинці. 
– Чому ти не обрала Мірана? – тихо та все ж серйозно запитав Даміль. 
– Відпусти мою руку. – бурмочу у відповідь. 
– Не відпущу, допоки не почую пояснень. 
– Я не повинна нічого тобі пояснювати. 
– Лавіка, – звернувся він, коли я опустила очі. Відчуваю як моє обличчя залилось фарбою, а тіло горить під його важким поглядом. – не відводь від мене своїх очей. 
– Відпусти руку. – повторюю йому, та викликаю в ньому той супротив, який він викликає в мені.
Даміль повільно тягне мою руку на себе, змушуючи мене схилятися до нього. Я знаю, що не виграю в цьому перетягуванні канатів, тому обережно нависаю над ним, не дозволяючи собі торкатись його враженого плеча. Наші обличчя знаходяться досить близько, я відчуваю його кислувате дихання, але воно зовсім не викликає в мені огиди чи нудоти. 
– Чому ти обрала мене? 
– Я не обирала. – зітхаю, та коли в його очах спалахують вогники, що символізують про іншого Даміля, підкоряюсь. – Тому, що ти був меншим злом. 
– Злом? – кутики його губ усміхнулись. 
– Так. – киваю. – Можливо, я замала та не така дурна, якою здаюсь. 
– Ти здаєшся досить розумною, інколи занадто. – м'яко відказав Оразов, продовжуючи притискати мою руку до своїх грудей, та змушуючи триматись над ним силою думки. 
– Я знаю, що для вас помста – це як підтвердження самодостатності. Ви засліплені помстою настільки, наскільки може засліплена маленька дитина у любові до матері. А тепер, коли я знаю, чому саме Міран хоче помститись тобі, все стає зрозумілим. 
– Що ти знаєш? 
– Знаю, що він ображений на тебе за свою сестру і готовий повірити їй, а не тобі. – його очі примружились, а на губах зник будь-який натяк на посмішку. 
– Айхан, – зітхнув Даміль, змусивши мене завмерти. – він не зміг стримати свого язика за зубами. 
– Це були твої слова. – невимушено зітхаю і некліпним поглядом дивлюсь в його очі. – Ти сказав мені, що такі як ви не вмієте прощати. Ти сказав, що Міран мстить тобі за Лейлу. 
– Тобі не треба захищати Айхана. 
– Я не захищаю. 
– Що ще він тобі розповів? 
– Ти сказав, – продовжую ігнорувати його підозри. – щоб я вірила тобі і я повірила. 
– Чи це справді так? – задумливо запитав Даміль і я не витримала. 
Занадто довго я стримувала себе і відганяла цю фантазію. Занадто близько ми знаходились один до одного. Занадто довго він тримав мою руку біля свого серця. 
Посунувшись вперед та нахилившись до Даміля ближче, торкаюсь своїми губами його губ і на одну єдину мить заплющую очі, щоб відчути те, що здавалось оманою. Моє серце зривається з ціпка і відбиває свої ритми в моїх скронях, животі та в кожній клітині тіла. Запаморочливе розм'якшення та слабкість охоплюють мене у свої обійми, та відбирають змогу дихати.