Читати книгу - "Книга дивних нових речей"

Саксофон наважився на виск, який міг здатися чи не хрипом, але одразу ж повернувся до приємної мелодії.

— Нині в Китаї чимало християн, — зауважив Пітер. — Мільйони.

— Ага, але від усього населення це один чи навіть піввідсотка. У дитинстві я, мабуть, жодного не зустрічав. Там це заморська Дивовижа.

Пітер глибоко вдихнув, опираючись млості. Він сподівався, що то йому лише здається, ніби мозок його ізсунувся й шукає собі нового місця всередині змащеної оболонки його черепа.

— У Китаї... для китайців сім’я дуже багато значить, еге ж?

Вернер наче посмутнів.

— Так кажуть.

— А ви так не гадаєте?

— Я виховувався у прийомній родині, в сім’ї німецького військового, що служив у Ченду. Пізніше, коли мені було чотирнадцять, вони переїхали до Сінгапуру. — Вернер замовк, а потім, щоб не залишати жодних сумнівів, додав: — Разом зі мною.

— Мабуть, дуже незвична історія для Китаю.

— Статистики я вам не наведу, але певен, що так. Дуже незвична. Добрі вони люди.

— А як вони поставилися до того, що ви тут?

— Вони померли, — не змінившись на обличчі, відказав Вернер. — Незадовго до того, як мене обрав АМІК.

— Мені прикро це чути.

Вернер кивнув, наче погоджуючись, що, так, смерть його названих батьків — це, врешті-решт, прикра подія.

— Вони були добрі. Підтримували мене. Багато хто з тих, що тут, і цього не мали. На відміну від мене. Мені ще поталанило.

— А ви підтримуєте зв’язок із кимось, хто лишився там, удома?

— Я з багатьма зв’язався би. Милі люди.

— Може, з кимось особливим?

Вернер стенув плечима.

— Я б не виокремлював когось одного над іншими. Усі вони унікальні, знаєте. Талановиті. Декому я багато чим завдячую. Вони, так би мовити, допомогли мені. Підказали, познайомили з... можливостями.

Погляд його потьмянів, коли він на мить поринув у далеке минуле.

— Коли ви повертаєтеся? — запитав Пітер.

— Коли повертаюся? — Вернерові знадобилося дві-три секунди, щоб зрозуміти питання, так, наче Пітер вимовив його зі страшенно нерозбірливим акцентом. — Найближчим часом не планую. Дехто, ось як, наприклад, Северин, ганяють туди-сюди, сюди-туди кожні кілька років. А спитати б — навіщо? Треба три-чотири роки, щоб увійти в ритм: акліматизуватися, набути досвіду, визначити пріоритети. Це великий проект. За якийсь час ти досягаєш віхи, звідки ти бачиш, що все поєднано одне з одним. Ти бачиш, як робота інженера пов’язана з роботою сантехніка, і електрика, і кухаря, і... садівника.

Чоловік склав купкою свої пухкі руки, ніби охопивши ними невидиму сферу, щоб позначити певний принцип усезагальної цілісності.

Раптом Вернерові долоні стали наче роздиматися, збільшуватися. Кожен палець став завтовшки з руку дитини. Обличчя його також змінило форму, на ньому проросло безліч очей і ротів, які, вирвавшись із тіла, роєм закружляли кімнатою. Потім щось ляснуло Пітера по чолу. Це була підлога.

Через декілька секунд — а може, хвилин — дужі руки підхопили Пітера попід плечі й перевернули горілиць.

— Із тобою все гаразд? — спитав Станко, на диво незворушний, дарма що стіни й стеля крутилися довкола нього в божевільному танку.

Вернера, чиє обличчя й руки повернулися до нормального стану, також нічого не турбувало — нічого, крім змоклого від поту в своєму безглуздому занадто теплому одязі місіонера, що простягнувся на підлозі.

— Ти з нами, друже?

Пітер закліпав щосили. Кімната сповільнила своє обертання.

— Я з вами.

— Тобі треба в ліжко, — промовив Станко.

— Мабуть, ваша правда, — відповів Пітер. — Та я... я не знаю, де...

— В адреснику має бути, — сказав Станко й пішов, щоб перевірити.

За хвилину Станко й Вернер уже виносили Пітера з їдальні у тьмяно освітлений блакитний коридор. Жоден із них не був такий дужий, як Бі-Джи, тож посувалися вони помалу, похитуючись і зупиняючись кожні кілька метрів, щоб узятися зручніше. Станкові кістляві пальці впиналися Пітерові в пахви й плечі — напевне, й синці лишаться. Вернерові було легше — він ніс Пітера за ноги.

— Я можу йти, я можу йти, — повторював Пітер, але не був певен, чи це правда. До того ж двоє добрих самарян однаково його не слухали. Хай там як, а Пітерів номер виявився неподалік їдальні. Перш ніж він це зрозумів, його вже поклали, а радше кинули, на ліжко.

— Приємно було з вами побесідувати, — сказав Вернер, трохи захекавшись. — Щасти вам із... із чим там вам треба.

— Просто заплющ очі й розслабся, друже, — порадив Станко, уже в дверях. — Тобі треба переслатися.

Переспатися. Як часто раніше у своєму житті він чув це слово! І траплялося навіть, що казали це чоловіки, які згрібали його з підлоги й відносили геть, щоправда, зазвичай для того, щоб укинути до місць значно менш приємних, ніж ліжко. Іноді хлопці, які вишпурювали його з нічних клубів та інших наливайок, де він ганьбив себе, давали Пітерові кілька копняків під ребра, перш ніж підіймати його. Одного разу вони пожбурили бідолашного в глухий завулок, де вантажний автофургон проїхався просто по ньому, якимось дивом не зачепивши колесами ні голови, ні рук, ні ніг, лише вирвав жмут волосся. Трапилося це тими днями, коли Пітер ще не був готовий визнати, що живе лише завдяки вищий силі.

Аж страшно, як наслідки «стрибка» подібні до вкрай сильного перепою. Тільки ще гірше. Схоже на най-най-найсильніше похмілля разом із порцією «чарівних грибочків». Ні Бі-Джи, ні Северин про галюцинації не згадували, але, може, ці хлопці були просто витриваліші за Пітера. Або, можливо, вони обоє зараз міцно спали, спокійно відновлюючи сили, замість робити зі себе посміховисько.

Пітер зачекав, доки кімната не набула чітких обрисів геометричного об’єкта, кути якого не прогинаються під дією гравітації, а тоді підвівся з ліжка. Перевірив «постріл», чи немає повідомлень. Від Беа досі не було ані слова. Може, попросити Ґрейнджер зайти до нього й глянути, чи з пристроєм усе гаразд, чи Пітер правильно ним користується? Але була ніч, а вона жінка, і він ледве її знає. Та й навряд чи їхнім стосункам пішло б на користь, якби Пітерові примарилося, що в неї виросло безліч очей і ротів, а потім він звалився б їй до ніг.

До того ж «постріл» був такий простий у користуванні, що годі було уявити, аби хтось — навіть такий