Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Книга дивних нових речей 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга дивних нових речей"

240
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Книга дивних нових речей" автора Мішель Фейбер. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.
Електронна книга українською мовою «Книга дивних нових речей» була написана автором - Мішель Фейбер, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB (електронне видання), FB2 (FictionBook 2.0) та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Фантастика".
Поділитися книгою "Книга дивних нових речей" в соціальних мережах: 

Покинувши рідну домівку й кохану дружину Беа, священик Пітер Лі за завданням таємничої корпорації АМІК вирушає до планети Оаза. Місія чоловіка — налагодити контакт із тубільцями, що понад усе прагнуть пізнавати Біблію, яку називають «Книга дивних нових речей». Допоки чоловік освоюватиметься в новому світі, Земля потроху — спершу повільно, а з кожним днем дедалі стрімкіше — скочуватиметься до свого кінця. Герой поступово усвідомить, навіщо він насправді прибув на Оазу й у чому саме полягає його місія. Він повинен обрати між своєю вірою і любов’ю, і від цього рішення залежить його життя...

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 176
Перейти на сторінку:

Мішель Фейбер

Книга дивних нових речей

Присвячується Єві, навіки

I

Нехай буде воля твоя

1

Сорок хвилин по тому він уже був у небі

— Я хотів тобі дещо сказати, — мовив він.

— То кажи, — відповіла вона.

Він мовчав, прикипівши очима до дороги. У темряві, що огортала замістя, не видно було нічого, крім задніх габаритних вогнів далеких машин, асфальтобетонного полотна, що нескінченним сувоєм розгорталося перед ними, і велетенських придорожніх споруд.

— Господь, напевно, розчарувався в мені лише тому, що я про це подумав, — сказав він.

— Що ж, — зітхнула вона, — Господь однаково вже знає, тож можеш розповісти й мені.

Він мигцем глянув на неї, намагаючись зрозуміти, в якому настрої вона це сказала, але верхня частина її обличчя, разом із очима, ховалася в тіні, яку відкидав край вітрового скла. Нижня ж була місячно-яскравою. Побачивши її щоку, губи, підборіддя — такі рідні йому, такі знайомі, невіддільні від нього самого відтоді, як стали йому відомі, — він відчув гострий біль від думки, що скоро втратить її.

— У рукотворному сяйві світ виглядає гарніше, — сказав він.

У машині було тихо. Обоє терпіти не могли порожньої балаканини по радіо чи настирливих музичних записів. У цьому і ще багато в чому смаки їхні збігалися.

— Це те, про що ти хотів сказати?

— Так, — мовив він. — Розумієш... Незаймана природа мала би бути цілковитою досконалістю, чи не так? А все твориво рук людських — лише ганебним сміттям, яке її захаращує. Але ми й наполовину так не насолоджувалися б світом, якщо б ми — людина, людські істоти тобто...

Вона кахикнула, мовляв: не зволікай!

— ...якщо б ми не вкрили весь світ електричними вогнями. Ці вогні таки мають свою принаду. Нічна їзда завдяки ним стає цілком стерпною. Навіть приємною. Ось уяви лишень, що нам довелося б зараз їхати в цілковитій темряві. Бо ж це природний стан нашого світу вночі, хіба ж ні? Цілковита темрява. Тільки уяви собі. Як це було б неприємно: не мати жодної гадки, куди ти ідеш, не мати змоги розгледіти щось далі ніж за кілька метрів перед собою! А якби ти прямувала до міста — гаразд-гаразд, гадаю, у світі без технологій не існувало б міст — але якби ти прямувала до якогось місця, де інші люди живуть у природних умовах, палять, може, де-не-де багаття... Ти не побачила б їх, доки не під’їхала би впритул. І не було б цього прегарного краєвиду, коли ти ще за кілька миль від міста, а вогники, наче зорі, мерехтять на схилі пагорба.

— Угу.

— І навіть усередині цієї машини — якщо припустити, що в тому світі природного існування ти матимеш машину або ж якийсь інший різновид екіпажа, мабуть, запряжений кіньми... Буде темно хоч в око стрель. А взимку ще й дуже холодно. Натомість поглянь, що в нас тут є.

Забравши руку з керма (він завжди кермував обома), чоловік указав на приладову панель. Там звично горіли маленькі вогники. Температура. Час. Рівень води. Мастило. Швидкість. Витрата пального.

— Пітере...

— О, дивись-но! — Кількасот метрів попереду, купаючись у світлі ліхтаря, виднілася крихітна, навантажена надміру торбами постать. — Подорожній. Підберемо?

— Не треба!

Її інтонація відрадила Пітера сперечатися, хоча вони й рідко нехтували нагодою зробити добро незнайомій людині.

Автостопник з надією підняв голову. Коли чоловіка оповило світло фар, його постать, доти невиразно людиноподібна, набула — лише на мить — пізнаваних особистих рис. Він тримав табличку з написом «ГІТРОУ».

— Дивно, — зауважив Пітер, коли вони промайнули повз. — І чому б то просто не сісти в метро?

— Останній день у Британії, — промовила Беатріс. — Остання можливість розважитися. Усі британські фунти він, либонь, витратив у пабі, гадаючи, що лишиться саме досить, щоб дістатися до аеропорту. Шість келихів по тому, він — на свіжому повітрі, тверезіє, а все, що йому зосталося, — квиток на літак і один фунт сімдесят пенсів.

Це звучало правдоподібно. Але якщо так, навіщо ж тоді кидати у скруті цю заблудлу овечку? Це не схоже на Беа — залишати когось на мілині.

Пітер обернувся знову до її притемненого обличчя і стривожився, побачивши сльозинки, що зблискували на підборідді й у кутиках рота.

— Пітере... — мовила вона.

Він знову прибрав руку з керма — цього разу щоб лагідно стиснути їй плече. Попереду над шосе висів дороговказ із зображеним на ньому літаком.

— Пітере, це наша остання можливість.

— Остання можливість? Тобто?

— Покохатися.

Індикатори спалахнули м’яким світлом, почулося їхнє «цок, цок, цок», коли Пітер пригальмував і спрямував авто на смугу до аеропорту. Слово «покохатися» дзижчало у вухах, але усвідомити його він не міг. Пітер ледве не сказав: «Ти що, жартуєш?» Утім, хоча в Беатріс і було гарне почуття гумору, вона ніколи не жартувала про важливе.

Вони їхали далі, а в авто тим часом, бентежачи своєю присутністю, пробралося відчуття, що Пітер і Беатріс не на одній хвилі: цієї надважливої миті вони прагнули різного. Пітер думав — йому здавалося, — що вранці вони попрощались як слід, а ця подорож до аеропорту — лише... післяслово, майже післяслово. Сьогоднішній ранок був такий правильний. Вони нарешті дісталися кінця свого списку справ до виконання. Валізу було вже спаковано. Беа мала вихідний, вони спали як убиті й прокинулися лише тоді, коли сліпуче сонячне світло нагріло жовтий пуховик на їхньому ліжку. Кіт Джошуа лежав у них у ногах у кумедній позі, вони зіпхнули його й почали кохатися, мовчки, повільно й ніжно-преніжно. Потім Джошуа знову вистрибнув на ліжко й несміливо поклав лапку на голу Пітерову гомілку, немовби хотів сказати: «Не йди! Я не пущу тебе!» То була щемлива мить, яка говорила про ситуацію краще, ніж будь-які слова. А може, це просто дивовижна привабливість кота наклала захисний

1 2 ... 176
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга дивних нових речей», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга дивних нових речей"