Читати книгу - "Останній страх, Алекс Фінлі"

Вплив самогубства батьків на дітей

Її роботу перервав телефонний дзвінок. Вона взяла слухавку.

— Келлер, — відповіла діловим тоном.

— Вас хочуть бачити Джуді та Іра Адлери, — сказала секретарка.

— Хто? — перепитала Келлер, проглянувши свій робочий графік, щоб переконатися, чи не забула вона часом про якусь зустріч. — У мене таких не записано у графіку.

— Вони кажуть, що прийшли щодо розслідування справи Пайнів.

Келлер на мить замислилася. Офіційно ніякого розслідування не було. І вже точно ніхто не міг пов’язувати його з Келлер. Її роль у цій історії більше нагадувала роль няньки, яку призначили на короткий час тільки тому, що вона за химерним збігом мала стосунок до справи компанії «Марконі». Оскільки секретарка все ще роздратовано зітхала й сопіла в слухавку, чекаючи на відповідь, Келлер набрала у рядку пошуку свого комп’ютера «Джуді Адлер». Відкрилася сторінка з Вікіпедії: «Джуді Адлер — кінопродюсерка і режисерка, лауреатка призу “Еммі Еворд”. Слава прийшла до неї після документального серіалу “Жорстока натура”, який вона випустила у співавторстві зі своїм чоловіком Ірою».

Настала черга Келлер важко зітхнути:

— Я зараз підійду.

Вона вийшла з кабінету і рушила коридором до приймального фоє. Через скляні двері пропускного пункту вона швидко поглянула на своїх відвідувачів.

Джуді Адлер було за п’ятдесят. Одягнена у чорне, темне волосся густими пасмами падає на очі. Поряд із нею стояв чоловік приблизно того самого віку, у затемнених окулярах і безладною сивою шевелюрою.

Келлер увійшла до приймального фоє упевненим кроком, простягнула руку для привітання.

— Спеціальний агенте Келлер, дякую, що знайшли час, щоб зустрітися з нами. Я — Джуді Адлер. А це — мій чоловік, Іра.

Келлер свербів язик відповісти, що вона знає, хто вони, але замість цього вона потиснула обом руку і ввічливо кивнула.

— Чим можу вам допомогти?

— Ми сподівалися, що зможемо з вами поговорити, — Джуді оглянула порожнє фоє, ніби чекаючи на підтвердження, що їх не підслуховують, — про розслідування справи Пайнів.

— Не знаю, що ви маєте на увазі.

Джуді Адлер посміхнулася Келлер із хитрим виглядом:

— В інтернеті з’явилися ваші фото у компанії Метью Пайна. Нашим людям знадобилося всього кілька хвилин, щоб вас розшукати…

Прокляті папараці з гуртожитку!

Перш ніж Келлер устигла відповісти, Джуді Адлер промовила:

— Ми — кінорежисери. Ми робимо фільм про Пайнів. Можливо, ви бачили його. «Жорстока натура».

— Одну чи дві серії, — відповіла Келлер, поскупившись на похвалу. Насправді вона вважала, що фільм знято добре, Адлери були професійними режисерами. Старі родинні світлини Пайнів, музика-ретро тих років, вставки з інтерв’ю та витягів із випусків новин посилювали драматичний ефект. Келлер збагнула, що голос особи за кадром, яка проводила опитування щодо смерті Шарлот, належав Джуді Адлер.

— Ми послали нашого слідчого до Мексики, — повідомила Джуді, — він там дещо знайшов, і наш адвокат каже, що ми обов’язково повинні повідомити про це ФБР.

Тепер вона завоювала увагу Келлер. І з обличчя Джуді Адлер було ясно, що вона це знає.

— Чому б нам не пройти до мого кабінету?

Адлери розписалися у журналі відвідин, отримали перепустки і рушили слідом за Келлер до її кабінету. Келлер жестом запросила гостей сісти і зайняла своє місце за столом. Ніби ненароком закрила папку з документами у справі Пайнів.

Келлер сказала:

— Щоб не виникало ніяких недомовок: про що б ми з вами зараз не говорили, у протокол це заноситися не буде.

Обличчя Джуді враз зашарілося від роздратування, але вона приречено кивнула. Її чоловік все ще не проронив ані слова. На думку Келлер, у їхньому подружжі чоловікові належала роль сильного і мовчазного.

— Ви послали детектива до Мексики? — запитала Келлер.

— Ми посадили його на перший рейс, як тільки почули новину. Ми знімаємо сиквел до нашого серіалу. Адже те, що сталося, пов’язано з нашим фільмом.

— Про що ваш сиквел? — запитала Келлер.

— Про що? — перепитав Іра Адлер, і Келлер вперше почула його голос. Він у чоловіка був хриплуватий, глибокий, дружній і не погрозливий. — Ми розпочали з описання апеляції Дені. Над справою працювало кілька відомих адвокатів, які виступають в апеляційному суді. І підтримка публіки виявилася шаленою.

Тепер заговорила Джуді:

— Але виявилося, відомі адвокати, які виступають в апеляційному суді, — вона зробила акцент на слові «відомі», — мало чим відрізняються від адвокатів Небраски. Ви знаєте офіційний девіз штату?

Келлер заперечно хитнула головою.

— «Клянуся, що я не придумую». — Джуді підняла вгору правицю, як для присяги. — А в Небрасці девіз — «Чесність, але не для кожного».

Джуді гірко засміялася, потім додала:

— Я провела там кілька місяців і мушу визнати: вони не брешуть. Ми повертаємося сьогодні ввечері.

Келлер приховала усмішку.

— Хай там як, — продовжила Джуді, — уся наша масштабна кампанія щодо нового рішення Верховного Суду ледве не провалилася, коли ті дев’ятеро йолопів відмовили Дені в апеляції. Тож ми хотіли навіть покинути цей проєкт.

— Але потім вирішили зосередитися на дівчині, — сказав Іра. Між ними панувала злагодженість, притаманна подружжям, які давно живуть разом.

— Ви маєте на увазі Шарлот? — запитала Келлер.

— Так, — продовжила Джуді, — критика дуже дошкуляла нам — і зовсім несправедливо! — через те що в нашому фільмі «Жорстока натура» про Шарлот якось мало йдеться, вона ніби загубилася. Ми так зосередилися на жахливих допитах Дені Пайна, на Невідомому Гості та на Боббі Реї Хаєсі, що мимоволі відтіснили жертву на другий план.

— І яким чином нещасний випадок у Мексиці пов’язаний із Шарлот? — запитала Келлер.

— А якщо це ніякий не нещасний випадок? — промовила Джуді, прямо дивлячись в очі Келлер.

Келлер відчула, як їй защеміло серце. Завжди довіряй своїй інтуїції.

— Мексиканські органи влади кажуть, що нічого підозрілого не виявлено, — промовила Келлер.

Джуді відповіла:

— Можливо, наш детектив знає, як краще розпитувати?

— Пропонуючи винагородження за інформацію? — промовила Келлер.

Джуді не повелася:

— Я б назвала це інакше. До того ж ми не порушили ніяких мексиканських законів.

Вона клацнула пальцями і вказала на свою велику сумку, до якої не могла дотягтися.