Читати книгу - "Корона забутого короля, Тетяна Вітер"

— Привіт! Як ти? Нічого не зламав? — Софія підбігла до нього, присівши поруч і з турботою заглядаючи в обличчя.

Молодик повільно підняв голову, посміхнувшись розгублено:

— Привіт... Все гаразд, просто шок. Я Майкл Купер, житель з селища...

Познайомившись, Софія вирішила провести його до свого замку. Поки вони йшли, Майкл невпевнено поглядав на величну споруду, з вікон якої мовчки на них дивився невидимий привид. Останній не знаходив собі місця, побачивши біля дівчини цього хлопця і впізнавши йому знайомі риси обличчя його предка.

— Отже, це ви та українка, яка оселилася тут? — Майкл спробував здаватися невимушеним, хоча його голос трохи тремтів. — Моя мама б не схвалила того, що самотня молода дівчина мешкає в такому старому замку з привидом по сусідству. У селищі кажуть, що...

Софія перервала його і засміялась, підморгнувши йому:

— Я справді живу з привидом під одним дахом. Вже звикла до нього. А ваша мама ще багато чого не знає про мене. Знаєте, люди різне говорять, але не все з того правда. Ви б повірили, якщо б вам сказали, що я спадкова “Конотопська відьма” у десятому поколінні: можу й причарувати, і проклясти до сьомого коліна? — її голос звучав із відтінком іронії, але Майкл явно не зрозумів жарту.

— Я зрозумів слово “відьма”, але що таке “конотопська”? — запитав він, розгублено.

— Це назва твору одного українського письменника. Я народилася в однойменному містечку, але не переймайся, це був жарт, — посміхнулась вона. — А ви завжди так робите, як каже ваша мама?

— Авжеж ні! — Майкл випрямився, — Я вважаю, що в багатьох випадках треба робити наперекір її бажанням. А ви?

Софія зупинилася, її обличчя потемніло, і вона тихо відповіла:

— Не знаю, бо в мене ніколи не було мами...

Майкл ошелешено замовк, а навколо на мить запанувала тиша. Її порушив лише шелест вітру в зарослих гілках неподалік. Дівчина поглянула туди, і її погляд зустрівся з половиком, що мовчки сидів на землі поруч із ними.

Молодик нервово усміхнувся, намагаючись змінити тему:

— Знаєте, я справді переживаю через мамине несхвалення щодо цього замку.

— А що саме їй не подобається? — Софія повернула голову, спостерігаючи за його реакцією.

— Це був маєток мого прадіда, поки його звідти не вигнав привид, і…

Раптом Майкл послизнувся на мокрому камінні й гепнувся на землю, миттєво піднявшись і озираючись із переляком. Його очі відчайдушно шукали містичну причину падіння. Але людське око не могло побачити, що примарний Оскар непомітно підкинув старий камінь йому під ноги.

— Що це було? — здивовано запитав Майкл, потираючи збите коліно і стираючи пил з долоні.

— Просто яструб пролетів, — відповіла дівчина, розглядаючи небо. — В Україні його часто називають “половик”. Я бачила його раніше.

— Та невже? — недовірливо протягнув Майкл, ще не зовсім заспокоївшись після раптового інциденту.

Вона кивнула, обертаючись до масивної брами, що височіла перед ними.

— І цю браму я вже бачила раніше, — додала вона з нотками спогадів в голосі.

— Ого, яка вона величезна! — Майкл обережно підійшов ближче, торкнувшись холодного металу брами, але вона вдарила його легким струмом, тож він мовчки відсахнувся.

— Дивіться, — захоплено вигукнула Софія, вказуючи рукою за браму, — це парк! Ходімо туди!

— Але ж там усе заросло, — пробурмотів він, уважно розглядаючи хащі попереду. Вам би садівника замінити.

— Ось! Хтось там точно є! — В її голосі з’явився рішучий тон. — Давайте, допоможіть мені, будь ласка! Тримайте руки ось так! — безапеляційно наказала вона.

— Нащо? — запитав хлопець, але дівчина вже спритно використала його як імпровізовану драбину і вилізла на кам’яний паркан.

— Що ви робите? Я вам що, драбина? — засопів він, не зовсім розуміючи, як опинився в цій ролі.

— Агов! Гей! — крикнула вона через паркан до силуету чоловіка, який обрізав трояндові кущі. — Чуєте мене?

Дівчина продовжувала кликати незнайомця, озираючись навколо. Здавалося, лише вона бачила його.

— А ви, леді, дуже відчайдушна дівчина, — почула Софія від Майкла глузливий коментар з нотками захвату.

Садівник, чию фігуру вона ледь помітила серед густих кущів, раптово з’явився біля огорожі.

— Ви справді відчайдушна, якщо бездумно ризикуєте кликати смерть до себе після того, що пережили, — його очі безжально дивилися на неї, а руки спокійно обрізали ножицями червону троянду.

Пелюстки квітки, мов повільні краплі крові, падали на землю. Раптом дівчина схопилась за шию, відчувши, як в її тілі з’явилась дивна слабкість.

— Леді! — стривожено вигукнув Майкл, коли вона втратила рівновагу й почала падати назад через паркан, прямо в його руки.

Він впіймав її, але майже втримав рівновагу, схилившись над нею.

— Все гаразд? — запитав він, коли вона важко дихала у нього на руках.