Читати книгу - "Небезпека «Дому на околиці», Агата Крісті"

– Так, ви це казали з самого початку.

– І те саме повторюю знову.

Різким, несподіваним порухом мій друг зіжмакав аркуші паперу й пожбурив їх долі.

– Ні, – мовив він, не дослухаючись до мого вигуку протесту, – цей список нічогісінько не дав. Хоча у мене все ж прояснилося в голові. Упорядкованість і метод! Таким є перший етап. Акуратний і ретельний виклад фактів. А наступний етап…

– Так-так?

– …Наступний – психологічний. Правильне застосування сірих клітинок! Але вам, Гастінґсе, я раджу йти спати.

– Ні, – відказав на це я, – лише якщо ви подасте мені приклад. Самого я вас не залишу.

– От що називають «собачою вірністю»! Але бачте, mon ami, у чім річ: ви не можете допомогти мені мислити. А я тільки це й робитиму – міркуватиму.

Але я вперто похитав головою.

– А раптом вам закортить обговорити зі мною якийсь нюанс?

– Що ж… гаразд… ви дійсно відданий друг. Але, молю вас, пересядьте хоч би в цей шезлонг.

На таку пропозицію я пристав. А невдовзі вітальня попливла і прогнулася. Останнє, що пам’ятаю, – це Пуаро, який охайно піднімає з підлоги зіжмакані аркуші й акуратно відправляє їх у кошик для паперу.

А відтак я, напевно, заснув.

Розділ десятий

Таємниця Нік

Ну а коли прокинувся, світило сонце.

Пуаро досі сидів там само, де й напередодні вночі. Його поза залишалася все такою ж, але вираз обличчя змінився. А очі сяяли тим химерним, по-котячому зеленавим світлом, яке мені так добре знайоме.

Я не без деяких зусиль напівзвівся, відчуваючи дискомфорт і закляклість в усьому тілі. Ночувати у кріслі – заняття, протипоказане для осіб мого віку. Але воно породило принаймні один позитив – прокинувся я не приємно лінивим і заспаним, а зі свіжою головою та не менш активним розумом, ніж у мить, коли провалився в сон.

– Пуаро! – вигукнув я. – Бачу, ви до чогось додумалися.

А той кивнув і нахилився ближче, барабанячи пальцями по стільниці перед собою.

– Дайте мені, Гастінґсе, відповідь на ось які три запитання: «Чому мадемуазель Нік стала останнім часом погано спати?», «Чому купила чорну вечірню сукню – хоча не носить цей колір?» і «Чому сказала минулого вечора: “Мені більше не хочеться жити – тепер”?»

Я витріщив на нього очі. Мені ці запитання здалися пустими.

– Відповідайте, Гастінґсе, ну ж бо?

– Гаразд… що стосується першого… то вона сказала, що останнім часом тривожиться.

– Саме так. І що ж її тривожить?

– Щодо чорної сукні… ну, кожного іноді тягне до змін.

– Як на одруженого чоловіка, ви вкрай погано обізнані з жіночою психологією. Коли представниця прекрасної статі вважає, що певний колір їй не личить, вона нізащо його не вдягне.

– Ну а щодо останнього… годі вам: після того страхітливого шоку сказати таке – природно.

– Ні, mon ami, аж ніяк не природно. Жахатися смерті кузини, дорікати собі за неї – так, усе це типові реакції. Але ці слова – о ні. Мадемуазель говорила про життя з утомою, як про те, що більше не миле. Але доти вона ніколи не виявляла такого ставлення. Трималася зухвало – так, презирливо відмахувалася – так, а потім, зламавшись, перелякалася. Настрахалася, зауважте, бо світ був їй любий і помирати ніскілечки не хотілося. Але щоб стомилася від життя – ну ні! Такого ще не бувало! Навіть вечеряти вона сіла в зовсім іншому стані. Маємо психологічну трансформацію, Гастінґсе. І це цікаво. Що ж змінило її сприйняття?

– Шок від смерті кузини.

– Хтозна. Шок розв’язав язика, але що, як ця трансформація передувала йому? Чи можна пояснити її чимось іще?

– Навіть і гадки не маю, чим саме.

– Думайте, Гастінґсе. Скористайтеся зі своїх сірих клітинок.

– Правду кажучи…

– Коли востаннє ми мали змогу спостерігати за нею?

– Ну, власне… напевно… вечеряючи.

– Достеменно. Відтак ми бачили її лише в суто формальній ролі – за привітним прийманням гостей. Що сталося наприкінці вечері, Гастінґсе?

– Вона пішла до телефону, – насилу видобув я.

– À la bonheur[67]. Ну нарешті збагнули. Відійшла подзвонити й довгенько барилася, щонайменше двадцять хвилин. Чимало як для телефонної розмови. З ким вона говорила? І про що саме йшлося? Та чи й телефонувала вона? Нам конче треба з’ясувати, Гастінґсе, що саме сталося протягом цих двадцяти хвилин. Оскільки тут – так я принаймні щиро переконаний – ми знайдемо ключа, якого шукаємо.

– Ви справді так гадаєте?

– Mais oui, mais oui![68] Я весь час доводив вам, Гастінґсе, що мадемуазель від нас щось приховує. Вона вважає, що це ніяк не пов’язане з убивством, але мені, Еркюлю Пуаро, краще знати. Зв’язок мусить знайтися. Я ж бо весь час усвідомлював, що певного чинника тут бракує. Бо інакше, якби не це невідоме, тоді вся картина стала б для мене ясною. Але оскільки це не так – eh bien – значить, чинник, якого бракує, і є наріжним каменем таємниці! Я знаю, що маю рацію, mon ami. Мені необхідно дізнатися відповіді на ті три запитання. І тоді… тоді я потроху збагну…

– …Напевно, – сказав я, розминаючи закляклі кінцівки, – що ванна з бритвою тут не завадять.

Доки я приймав ванну і змінював піжаму на костюм, мені покращало. Змора й затерплість від проведеної в незручних умовах ночі відступили, і я спустився за накритий для сніданку столик із чітким відчуттям, що варто мені випити гарячої кави – і мій нормальний стан буде поновлено.

Я проглянув ранкову газету, але особливих новин не знайшов, окрім згадки про смерть Майкла Сітона, факт якої тепер остаточно підтвердився: безстрашний пілот загинув. «Цікаво, – подумалося мені, – чи не зарясніють завтра ці шпальти новими заголовками: “ЗАГАДКОВА ТРАГЕДІЯ: ВБИВСТВО ДІВЧИНИ НА ШОУ ФЕЄРВЕРКІВ”. Ну чи щось на кшталт цього».

Щойно я закінчив снідати, як до мого столика підійшла Фредеріка Райс. На ній була проста сукенка, з чорного марокену, з білим м’яким плісированим комірцем, які ще більше підкреслювали своєрідну вроду цієї блондинки.

– Капітане Гастінґсе, я хочу бачити мсьє Пуаро. Ви не знаєте, він уже встав?

– Ми зараз піднімемося з вами нагору, і я проведу вас у його вітальню.

– Дякую.

– Сподіваюся, – сказав я, коли ми разом полишали їдальню, – цієї ночі вас не надто мучили кошмари?

– Вчорашнє мене, звісно, ошелешило, – задумливо