Читати книгу - "Твоє ім'я, Ксандер Демір"

Я ще раз поцілував її, відчуваючи, як її дихання стає рівним і спокійним. Потім я вийшов з її кімнати, тихо зачиняючи двері за собою, і ніби у самого стало на душі легше.

— Боже! — ледь не вигукнув я, помітивши Меліссу, яка виходила з балкона. — Ти що тут робиш?

— Я? — знервовано запитала вона. — Не спиться. Вирішила попити кави на балконі.

— Як давно ти там сиділа?

Я обережно оглянув дівчину, намагаючись прочитати правду у її очах. А що якщо вона все чула? Що, якщо вона і була тими білками? Цей ж балкон прямо-таки був над нами з донькою!

Мелісса злегка зітхнула й опустила погляд.

— Достатньо, аби почути усе те, що хотіла колись почути.

Моє серце пропустило декілька сильних ударів. Я намагався триматися спокійно, але здається, це було неймовірно складне завдання для мене зараз. Ми декілька секунд мовчки дивились одне одному у вічі, відчуваючи цю шалену напругу, що знову з’явилась між нами.

— Меліссо... — почав я, не знаючи, що сказати далі. — Я... я не знав, що ти там…

Вона повільно зробила два кроки до мене, не відриваючи погляду від мого обличчя. В ніс знову вдарив цей її запах, і я ось-ось прямо тут і вмру від нервів.

— На добраніч, Адаме, — сказала вона м'яко та швидко зникла.