Читати книгу - "Пацієнт, Трюде Тейге"

— Ми нікого не підозрюємо, — спокійно мовив Карстен. — Це звичайна рутина.

— Отже, він не виходив з вами на контакт? — запитав Евен.

— Зі мною? Ні, не виходив. Я б відразу сказала.

— Коли ви востаннє з ним спілкувалися?

— О… вже й не знаю. Багато років тому.

— Цунамі в Таїланді було 2004, Аллан виїхав туди 2003 року. Чи він озивався опісля?

— Яке це має тепер значення?

— Добре було б, якби ви прямо відповідали на запитання.

Жінка зітхнула.

— Його ж арештували. Підозрювали в причетності до зникнення Юлії. А потім він утік, — вона кивнула сама до себе. — І став тим, ким став, — утікачем. І викреслив зі свого життя усе минуле, абсолютно все.

— З вами теж урвав зв’язок?

— Лише раз зателефонував з Таїланду, тож я знала, що він там. Він сказав… — вона затнулася, на очі набігли сльози. — Він сказав, що йому дуже прикро, але він повинен почати нове життя. Саме так і сказав — «нове життя».

— Ви намагалися зв’язатися з ним?

— Я гадала… сподівалася, що він змінить наміри. А тоді він загинув у цунамі… ми так думали.

— Як вважаєте, чому він повернувся?

— Уявлення не маю… не можу збагнути.

27

Сюсанне Вінтер вклякала на грядці, коли перед її домом у Лусвіці зупинилося авто, і звідти вийшли Карстен та Евен. Карстен не раз зустрічався з нею у дитсадку, куди ходили їхні діти. Сюсанне похапцем стягнула рукавички, відвернулася. Здалося, ніби вона витерла сльози з очей, перш ніж підвестися і обтріпати коліна.

— Плакала? — завважив Евен.

Сюсанне неквапливо підійшла.

— Щось трапилося? — вона ніби задихалася.

Карстен попросив дозволу ввійти. Вони сіли на кухні за стареньким світло-сірим пластмасовим столом, на якому стояв полумисок з почорнілими бананами й недопите горня кави.

Спершу жінка мовчки дивилася на Карстена, доки той пояснював причину візиту. А коли він закінчив, поникла головою, потім встала й взяла з кухонного столу рулон паперових рушників, голосно висякалася в папір.

— Я, коли почула про знайденого чоловіка на Кінці, подумала про Аллана. Його вбили?

Карстен здивовано кивнув.

— Так, припускаємо. А чому ви подумали, що його вбили?

— Я… він… ви ж знаєте… його минуле й таке інше.

— Ви з ним бачилися? — запитав Евен.

— Так.

— Давно знали, що він живий?

— Десь рік.

— Що?! — вихопилося Евенові. — А ваша мати знала?

— Ні, я з нею не спілкуюся. Аллан… Він не хотів, аби ще хтось знав.

— Але чому?

— Брат так і не оговтався після того, що сталося. Юлія і підозри на нього…

— Цунамі було 2004, чотирнадцять років тому. Чому саме тепер він об’явився?

— Казав, що каліцтво стало для нього благословенням. Він зміг стати іншим. По-справжньому іншим. Нове обличчя, нове ім’я. Він сподівався, що це допоможе йому все забути, але забути не зміг, він мусив з’ясувати, що трапилося з Юлією, відмитися, так би мовити, від підозр. Він не знаходив собі місця, і з роками ставало лише гірше, — з горла вихопився схлип, Сюсанне заплющила очі й розплакалася, затуляючи паперовим рушником носа і рота. — А тепер він таки насправді мертвий. Лишилася тільки я… — вона похитала головою. — Я завжди знала, що він не загинув… відчувала… я часто маю передчуття, — вона якось приречено змахнула рукою з рушником.

— Даруйте, але я мушу запитати, так заведено. Де ви були в суботу ввечері?

— Тут була.

— Сама?

— Так.

— Когось знаєте, хто мав би мотив його вбити?

— Ні, але якщо йому пощастило щось з’ясувати, він міг стати для когось загрозою.

— Отже, Аллан приїхав, щоб розкрити таємницю зникнення Юлії?

— Так.

— А ви маєте якісь свої здогади, що могло з нею трапитися?

— Не знаю, але я не маю відчуття… ніколи не мала відчуття, що вона мертва.

— Малоймовірно… — почав було Евен.

— Тут не йдеться про об’єктивну ймовірність чи неймовірність, — урвала його Сюсанне. — Якщо існує така близькість, як була поміж нами…

— Як вам живеться?

— Не надто добре.

— Що ви маєте на увазі?

— Тепер це не має ніякого значення. Ніщо не змінить того, що сталося…

28

Патологоанатом зателефонував, коли Карстен прямував до приймальні, щоб зустріти Фруде Ульсена, якого викликано на допит. Розмова з експертом була коротка. Причиною смерті стало передозування кетаміном.

— Анестетик? — запитав Карстен.

— Саме так. Застосовується для наркозу, насамперед у ветеринарії. Але часто вживається як наркотичний засіб у молодіжному середовищі, колись, особливо в дев’яностих роках, частіше, тепер — рідше. Буває, вводять і в клініках під час нетривалих операцій.

Фруде Ульсен прийшов з матір’ю.

— Чого вам треба від Фруде? Нащо його викликали? — накинулася на поліцейських Свангільд Ульсен і важко гепнулася на стілець у приймальні.

— Ми хотіли з ним трохи поговорити, — сказав Евен.

— Про що?

Евен глянув на Фруде, махнув йому, щоб той рушав за ним у коридор. Мати спробувала підвестися.

— Я піду з ним!

— На жаль, ні, — заперечив Евен. — Ви зачекаєте тут.

— До речі… — Карстен ступив два кроки до жінки й відрекомендувався. — Ми можемо спершу з вами поговорити.

— Зі мною?

Карстен підійшов до неї впритул, приязно всміхнувся.

— Так, ходімо зі мною. Поспілкуємося трішки, а вже потім розмовлятимемо з Фруде, гаразд?

Свангільд скептично зміряла його поглядом, натужно звелася на ноги.

— Це має до діла з тим чоловіком у воді? — запитала жінка, коли вони сіли в кімнаті для допитів.

— Ми… — почав було Карстен.

Але Свангільд Ульсен не дала йому й рота до пуття розтулити.

— Ми про це нічого не знаємо, абсолютно нічого!

— Звичайно, — примирливо промовив Карстен. — Ви десь ударилися? — показав він на синець на її щоці.

— Упала… Що вам від мене треба?

— Нам цікаво, чи каже вам щось ім’я Йоран Нордін?

— Йоран Нордін? Ніколи не чула!

— Чудово. Може, хтось чужий відвідував вас останнім часом або телефонував?

— Ні, е-е… Пригадую лише, що хтось запитував дорогу, він з Фруде говорив.

Ось воно! Іноді таки щастить.

— Коли це було? — швидко запитав Карстен.

— Здається, у суботу.

— Добре! — Карстен мило всміхнувся. — Ви… я не дуже добре орієнтуюся у давній справі, коли зникла дівчина, бо мене тоді тут не було…

— Ви про Юлію?

— Так.

— А чому питаєте про неї?

— Що ви пам’ятаєте з того вечора?

— Я?! Та нічого, я лягла спати, а довідалася аж наступного ранку.

— Ясно… Але Фруде був з Юлією на вечорницях у молитовному домі?

Сангільд Ульсен кивнула.

— Ви чули, коли він повернувся додому?

— Так, чула, десь чверть на дванадцяту ночі.

— І