Читати книгу - "На інших вітрах"

— І ти попросиш її вивчити ардичну мову?

— Як я можу попросити її про що-небудь, якщо вона всі мої слова сприймає як марення божевільного? І яка, власне, користь від моїх візитів до неї? Я думав, що, може, ти все поясниш їй, Тенар… Ти ж бачиш, який обман намагається виконати Тхол, використовуючи власну дочку для того, щоб заволодіти Кільцем Миру — тим Кільцем, яке нам принесла ти! — щоб влаштувати мені пастку! Ні, тут я не здатний прикидатися! Я дуже хотів би відтягнути час, щоб хоч на деякий час зберегти мир з Каргадом. І більше нічого. Але навіть це обман, а обман — це завжди зло. Загалом, скажи цій дівчині те, що порахуєш за потрібне. А я з нею не бажаю мати нічого спільного.

І Лебаннен вийшов, палаючи праведним гнівом, який, повільно остигаючи, перетворювався в неприємне болісне відчуття, яке вельми нагадувало сором.

Коли каргадські емісари оголосили, що збираються їхати, Лебаннен підготував, ретельно підбираючи кожне слово, відповідне послання до Правителя Тхола. Він висловив своє захоплення тією великою честю, яка була йому надана в зв'язку з перебуванням принцеси в Хавнорі, і повідомив, що із задоволенням разом зі своїми придворними буде вчити її манер, звичаїв і мови свого королівства. Однак він ні словом не обмовився ні про Кільце, ні про можливості шлюбу з принцесою.

На наступний день після своєї бесіди з молодим чаклуном з острова Таон, якого терзали страшні сни, Лебаннен востаннє побачився з каргадськими послами і передав їм свого листа до Верховного Правителя. Спершу, правда, він прочитав листа вголос, щоб чули всі присутні, - в точності так, як каргадські емісари читали вголос лист Тхола до нього, Лебаннена.

Посол вислухав його вельми прихильно.

— Верховний Правитель буде дуже задоволений, — сказав він.

І весь вечір, обмінюючись люб'язностями з карго і демонструючи їм ті дари, які він посилає Тхолу, Лебаннен ламав голову над тим, чи дійсно так легко була сприйнята його явна ухильність, і в результаті прийшов до єдино можливого висновку: каргадці прекрасно розуміють, що тепер йому цієї принцеси не позбутися, і про себе вигукнув: вона НІКОЛИ не буде моєю дружиною!

Він запитав, чи проїдуть гості повз Річковий Палац, щоб попрощатися з принцесою, але на нього подивилися з таким непроникно-тупим подивом, немов він запитав, чи не збираються вони сказати «до побачення» посилці, яку вручили за призначенням. Лебаннен відчув, як в душі його знову закипає гнів. Мабуть, це відбилося і на його обличчі, тому що посол глянув на нього злякано, і на устах його з'явилася обережна, солодка посмішка. Лебаннен взяв себе в руки, посміхнувся і побажав емісарам доброго шляху і попутного вітру аж до Каргадських островів. А після прощальної вечері прямо з їдальні пішов до своїх покоїв.

Ритуали і церемонії страшно обмежували його свободу і займали більшу частину часу. Будучи королем, він взагалі більшу частину свого життя змушений був проводити на публіці. Але оскільки він зійшов на трон, який до того пустував століттями, і опинився у палаці, де не існувало, по суті, ніякого жорсткого протоколу, то йому вдалося дещо влаштувати на свій смак. У всякому разі, він відразу скасував абсолютно всі церемонії в королівській, тобто своїй власній, спальні. Ночі тепер належали йому одному. Лебаннен побажав доброї ночі Оуку, який неодмінно хотів спати у нього в передпокої, зачинив за собою двері і сів на ліжко. Він відчував себе дуже самотнім, втомився і був страшенно сердитий.

На шиї, на тонкому золотому ланцюжку, у нього висів маленький мішечок із золотої парчі, в якому зберігався якийсь камінчик — простий шматочок чорної скельної породи з гострими краями. Лебаннен витягнув камінчик, подивився на нього, стиснув в долоні і довго сидів так, задумавшись.

Він намагався не думати про каргадську принцесу і про те, що пов'язано з її появою в Хавнорі. Куди цікавіше було думати про того чаклуна, Олдера, і його сни. Але єдине, про що міг думати Лебаннен, це була болюча заздрість до цього Олдера: адже він побував на Гонті, він досить довго жив у Геда, розмовляв з ним!

Ось чому він відчував себе таким самотнім! Людина, яку він вважав і називав своїм Учителем, людина, яку він любив понад усе на світі, не хотіла його бачити, не дозволяла йому приїхати на Гонт, не підпускала його до себе і сама не бажала до нього приїхати!

Невже Гед думає, що через те, що він втратив в царстві мертвих свою чарівну силу, Лебаннен буде менше його цінувати? Що він буде його зневажати, ставши королем?

Так, йому, Лебаннену, дійсно дана сила панувати над умами і серцями людей, і подібна думка комусь іншому могла би здатися не такою вже неймовірною, проте Гед, звичайно ж, повинен знати його краще. По крайній мірі, повинен краще думати про нього…

А може, оскільки Гед був його справжнім Учителем і наставником, йому нестерпно тепер бути просто одним з його підданих? Адже й справді, людині немолодій, колись великому чарівникові, таке винести важко. Надто вже різкою була зміна в статусах їх обох.

Але Лебаннен ясно пам'ятав, як Гед, ледь живий, все ж знайшов в собі сили і схилив перед ним коліна на вершині пагорба Рока в тіні крил величезного дракона. На очах у всіх Майстрів, серед яких він був найпершим. А піднявшись з колін, він поцілував Лебаннена і велів йому правити добре і справедливо. І називав його при цьому «пане мій» і «дорогий мій друже»…

— Він подарував мені моє королівство, — сказав Лебаннен Олдерові. — Ось саме тоді, на Пагорбі, він його мені і подарував. Цілком і з власної волі.

І саме тому, напевно, Гед нізащо не бажав приїжджати в Хавнор і не дозволяв Лебаннену приїхати до нього на Гонт навіть за порадою. Він віддав всю свою могутність цілком, добровільно, не вимагаючи плати, і, схоже, тепер не бажав більше ні в що втручатися, не бажав відкидати тінь, затьмарюючи світло, яке виходило від молодого короля.

«Він покінчив зі справами», — сказав