Читати книгу - "Яром–долиною…, Станіслав Володимірович Телняк"

— Та дуже ж довго чекати!.. Он скільки днів!..

— Дитино моя… Наша жіноча доля — чекати й чекати! Так ото світ побудовано… Засієш поле озиминою — чекай, поки зійде, поки перезимує під снігом, чекай весни, як сніги зійдуть і піде жито рости далі… Ось воно вже високе — по плечі, а то й вище голови, а ти чекай, коли воно одцвіте, коли зернята з’являться, білим молочком наллються, а потім достигне, стане зрілим зерном… Бач, скільки чекати хліба?..

Бібігуль стояла біля стіни і слухала. Знала вона й без Хведори, як росте жито чи пшениця, та якось до свого життя всього цього не прикладала…

— Ох, дитино, скільки нам чекати доводиться! Поки діждеш того заміжжя, а потім дітей, а потім поки їх на ноги поставиш, а потім — знову чекай і чекай! Скільки літ Мусія чекаю! Скільки літ Марійка не з нами живе, і її чекаєш, і дітей її. А Яремко!.. Ой, найтяжче мені на душі за Мусія… Найрозумніший — а пішов і згинув десь… Хоч би ще яку вісточку прислав… А може…

Стара Хведора — Яремкова мати — вчила Ганю-Бібігуль:

— Ото, дитиночко моя, ти вже велика виросла. Дасть Біг, за Яремка вийдеш нашого — любиш же його?

Бібігуль кивнула головою й зашарілася.

Хведора погладила їй голову шершавою рукою, сіла на лаву, посадила дівчину напроти, подивилася на неї добрими-добрими очима і сказала:

— Ото є таке число «дев’ять». Кожна жінка знає його. Бо то Бог дав їй число місяців, щоби дитину в собі виношувати. То святе число… А ще Бог дав жінці дев’ять головних прикмет. Як немає їх у жінці — то не буде щастя в її родині… Дев’ять прикмет, дев’ять Божих дарів…

— Які ж вони, ці Божі дари? — тихо запитала Бібігуль. У хаті було вже темно, тільки в печі горів вогонь. Та ще тьмяно-тьмяно блимала лампадка. Уже пора було б і каганець який засвітити, та не хотілося щось Хведорі, та й легше якось говорилося у цій напівтьмі — вона зближала, робила розмову інтимнішою, якоюсь ближчою кожній душі…

— А такі дання, які повинна мати дівчина, а потім і жінка. Перше дання — любов до всіх, власне, вміння любити всіх, зігрівати їх душею. Чужу радість поділити, чужу біду зрозуміти, людину в горі втішити й приголубити. Бути захистком і прихистком для душі й тіла. Оце — перше дання… Чуєш, дитино?

— Чую, — пошепки мовила Бібігуль.

— А друге і третє дання: бути дружиною і матір’ю. Буває: красива жінка, вродою аж сяє, а немає в ній дружинського хисту. Не поєднана її душа з душею чоловіка. Він щось думає, а вона не знає і серцем не чує… Чи — народить дитину, другу, третю. Має їх, а не чує їх, годує їх, а не любить їх. Справжня жінка з дітьми до неба злітає, а несправжня дітей своїх кляне, що сякі-такі, неслухняні, безсердечні… А вони й неслухняні й безсердечні, бо від матері душевного тепла не чують, не навчені любові, бо немає в неї причутлості ні до чоловіка, ні до дітей. Оце такий другий і третій жіночий карб…

Помовчала стара Ціпуриниха, подумала. Полум’я вже ледве у печі блимало. Все, що треба було на сьогодні наварити, було наварено, все, що треба було напекти, ще вчора напечено.

— А оце ж і четверте дання: всім їсти наварити, напекти всього, нагодувати, насолити, насушити, нав’ялити. Хто це мусить робити? Тільки жінка! Хіба чоловік може? Він-то може бути й кашоваром, і пекарем, — але все одно: і каша, і хліб найсолодші з наших рук, дитино моя. Так нам, жінкам, на роду написано, для цього нас Богом сотворено… І п’яте дання — а може, воно найперше! — жінка домівку тримає, на ній уся хата тримається, і добро, й гаразди в хаті — на ній. Як ото пташина гніздо складає, а потім писклят висиджує. Солов’їха на гнізді сидить, а соловей їй їсти носить та пісні співає, — але ж якби вона гнізда не тримала, то хіба б він пісні співав? Чула, Ганю?

— Чула, — відповіла Бібігуль, — Спасибі за науку.

— О, я тобі тільки півнауки сказала… З п’яти місяців дитини не буває, дев’ять місяців треба виносити… Так от — про шосте дання. Воно велике, воно славне, воно тілові й душі людській потрібне. Це — уміння прясти і ткати, вміння гаптувати й шити, вміння хату побілити, півників та узори помалювати, а ще ж уміти пісню дитині заспівати та казку розказати — і не тільки ту, що від діда-баби чула, а й самій, може, щось придумати. Одне слово, красу творити… Умієш, доню?

— Трохи вмію, — прошепотіла Бібігуль. — А ще повчуся… Я ж без мами росла…

— Придивляйся, прислухайся, дитино! Ти тямуща, я бачу…

— Важко мені все взнати… За чотири роки тільки-тільки по-вашому говорити навчилася…

— Не скажи!.. Ось у Переяславі — так ніхто й не здогадається, що ти — туркеня, так гарно говориш та співаєш… А по-турецькому не забула?..

— Ні, не забула… І не забуду… Ми з Яремком часто по-моєму говоримо…

— Кожній людині свою мову Бог дав… А сьоме твоє дання: це вміння ізціляти, вміння людські страждання знімати… Не тільки травичкою, не тільки ліками, а й стравою, даною до речі, тишею, шептанням, заговором; рукою доброю й теплою біль зняти можна; чи просто зробити, щоб у хаті тихо було і темно, щоб вуха й очі не напружувати… Ой, скільки того мистецтва лікувального — це Марійка знає ліпше за всіх… Ну, може, я знаю й більше, тільки відчуває вона це все більше за нас усіх… Бог нам, жінкам, дав силу відчувати людську неміч і силу рятувати людину од немочі… Є й серед чоловіків добрі та славні лікарі, але ж то — тільки деякі. А жінки повинні бути всі зцілительницями, дитино моя!.. Такий дар сьомий у нас з тобою… А восьмий… Восьмий — пояснити навіть важко… Ну, от ти бачила: яблуня у дворі у нас така гарна, така красива. І кожна брунечка на ній відчуває себе часткою всієї яблуні — і коріння її, і сусідніх гілок, і тих гілок, які потім будуть… Ти чуєш у собі своє минуле, своїх бабусь і прабабусь, а вийдеш заміж та народиш дітей — і відчуєш у собі дідів і прадідів свого чоловіка, — і тоді ти відчуєш майбутнє. Чоловік твій про нього не