Читати книгу - "«наречена» свого шефа, Alina Pero"

Я повільно крокувала вулицею, стискаючи пальці в кулак. Було дивно, порожньо, ніби я залишила щось важливе позаду. Я повернулася додому, до свого звичного життя, але воно більше не здавалося правильним.

Квартира зустріла мене тишею. Я кинула ключі на столик, роззулася й просто сіла на диван. У голові все ще лунав голос Гордія, обличчя його матері, розчаровані погляди. Я закрила очі й видихнула.

Яка ж я дурна…

Мені треба було зробити це раніше, не чекати, поки все зайде так далеко. Тепер він, напевно, злиться, але хоча б усе чесно.

Я взяла телефон, відкрила повідомлення. Друзі писали, питали, як я, але я не відповідала.

А потім пролунав стук у двері.

Глухий, наполегливий.

Я застигла. Було майже десята вечора. Хто це може бути?

Стук повторився.

Я повільно підійшла й відкрила.

На порозі стояв Гордій.

Волосся розтріпане, сорочка трохи зморщена, погляд — темний і глибокий. В одній руці він стискав мою заяву на звільнення, в іншій — ту саму каблучку.

— Ти щось забула, — його голос звучав глухо.

Я мовчала, дивлячись то на каблучку, то на нього.

— Гордію…

— Як ти могла так піти? Навіть не поговорити зі мною?

Я відвела погляд.

— Бо це було неправильно. Усе, що між нами було… це все…

— Що? Брехня? — він зробив крок ближче.

Я хотіла сказати «так», але не змогла.

— Не знаю…

Гордій розсміявся — коротко, сухо.

— Ти жахливо брешеш, Соломіє.

Я стиснула губи, намагаючись тримати емоції під контролем.

— Це не мало заходити так далеко. Я не мала… відчувати цього.

— Але ти відчуваєш, — він простягнув руку й торкнувся мого підборіддя, змушуючи подивитися йому в очі. — Скажи мені, що ти не хочеш мене бачити. Що ти не хочеш бути зі мною. Скажи — і я піду.

Я відкрила рот, щоб відповісти. Але слова не вийшли.

Тому що це була брехня.

Я вже не могла уявити життя без нього.

— Гордію…

Він опустив руку й провів пальцями по каблучці.

— Ти знаєш, яка іронія? Я планував зробити пропозицію в тому ресторані. Я справді думав, що тоді все буде правильно, що я кохаю її. А потім вона просто пішла. І знаєш, що найдивніше?

Я мовчки дивилася на нього.

— Коли я прокинувся в твоїй квартирі наступного ранку, з похміллям і без жодних спогадів, я мав би шкодувати. Але я не шкодував.

Моє серце застукало швидше.

— Гордію…

Він зітхнув, наближаючись до мене.

— Я не хотів одружуватися, бо мене змушували. Але я хочу одружитися, бо ти — це те, що мені потрібно. Бо коли ти пішла, я зрозумів, що без тебе нічого не має сенсу.

Я стиснула кулаки, намагаючись тримати себе в руках.

— Але… але це неправильно. Все почалося не так.

— Хіба це має значення? — він простягнув мені каблучку. — Важливо тільки те, що ми обоє знаємо правду зараз.

Я подивилася на неї.

На ту саму каблучку, яку носила стільки днів, яку так і не змогла зняти.

І зрозуміла, що більше не хочу знімати.

Я підняла погляд на нього.

— Гордію…

Він нахилився, його губи ковзнули вздовж моєї щоки, поки не знайшли мої.

Цей поцілунок був іншим. Не пристрасним, не впертим. Він був ніжним.

Теплим.

Справжнім.

І я відповіла.

Бо втекти від долі – неможливо.