Читати книгу - "Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта"

Аларіон прокинувся, відчувши, як на нього падає золотистий промінь ранкового сонця. Він провів ніч на жорсткому дерев'яному стільці біля вікна, бездумно дивлячись у темряву за склом, аж поки не здолав сон. Погляд відразу ковзнув туди, де мала бути Віолетта з дитиною, але цілителька пішла геть. Долонею він намацав на шиї – нашийник залишився. На ліжку спала маленька Лола, ніжно притискаючи до себе барвистого м’якого єдинорога.

Пора помалу будити дитину і займатися рутиною і її навчанням.

Вже після обіду взяв Лолу на руки, її маленькі рученята потягнулися до нього, коли він подав їй ложечку з теплою гарбузовою кашею.

– А ляля? Де наша ляля? – малеча бурмотіла крізь їжу, розгублено вдивляючись у його обличчя.

– Покликати нашу лялю? – чоловік ледь усміхнувся, не чекаючи, що дівчина справді відреагує, адже Лолу нічого не турбувало.

– Покликати! – її обличчя засяяло, і він, сміючись, кивнув, не сподіваючись, що Віолетта з'явиться.

– Віоло, нам дуже потрібна твоя допомога!

Знав напам'ять розпорядок дня Віолетти: за два тижні в госпіталі вивчив. Тому не побоявся турбувати просто зараз. 

За хвилину Віолетта явилася серед кімнати, здивовано дивлячись на Лолу, вбрана в пальто – явно готова йти додому з госпіталю. Її очі розширилися від несподіванки, коли дівчина побачила, як Лола заливається сміхом, затишно притулившись до чоловіка.

– Що сталося? – запитала, з цікавістю вдивляючись на Лолу й Аларіона.

Той лише м’яко знизав плечима, і далі тримаючи ложечку.

– Лола хотіла тебе бачити, вибач, – всміхнувся.

Дівчина похитала головою:

– Гаразд… Не зловживайте, – підійшла ближче, – але я відчуваю, що в неї може скоро знову початися гарячка, тому я вчасно. Нічого страшного, але, будь ласка, не зловживайте.

– Гаразд, – чоловік засміявся, акуратно годуючи дитину, яка була захоплена гостею і тягнула до дівчини рученята.

– Привіт, крихітко, – погладила Лолу по світлим локонам. – Лоріане, запитання… а ти взагалі гуляєш із дитиною? Чи тільки в квартирі її тримаєш?

Пролунало так несподівано, що чоловік ніяково зітхнув:

– Я ж не можу так просто виходити, – пробурмотів, намагаючись пояснити. – Частіше ми залишаємося вдома.

– Їй потрібне свіже повітря, бачити природу, картинки.

– Я знаю, і ми дивимося картинки в книжках, вчимо тваринок і рослини.

Не зволікаючи, Віолетта взяла на руки Лолу. Дитина довірливо притулилася до дівчини, схвильовано ворушачи пальчиками і хапаючись за синє пальто.

– Зберися, – веліла Віолетта, серйозно глянувши на чоловіка. – Ми йдемо на прогулянку.

Навіть не подумав опиратися.

Віолетта дбайливо закутала голову Лоли в свій теплий білий шарф, обережно поправляючи, щоб нічого не заважало дівчинці. Лола тільки кліпала оченятами й ніжно обіймала Віолетту за шию, і дівчина притисла дитину до себе, обережно ступила за поріг.

Аларіон чекав біля дверей, звично серйозний, знову в чорному вбрані. Навіть не задумуючись, простягнув руку, допомагаючи Віолетті спуститися сходами.

Вони рушили вулицею, порожньою й тихою, з рідкісними вогниками у вітринах забутих крамниць, що здавалися самотніми у вечірніх сутінках. Аларіон йшов попереду, на мить озираючись, щоб упевнитися, що вони не відстають. Його постава була спокійною, але погляд зосередженим – він точно знав, куди веде їх.

– Тут завжди так тихо? – спитала Віолетта, поправляючи шарф на Лолі.

– Так. Але далі цікавіше.

Коли вони наблизилися до центру міста, вулиця змінилася: вітрини стали яскравішими, місцеві крамнички перетворилися на цікаві магазинчики з іграшками та солодощами. Вечірні ліхтарі засвітилися теплим світлом, відкидаючи м’які відблиски на бруківку. Лола притиснулася ближче до Віолетти, а потім раптом витягнула ручку, ніби хотіла доторкнутися до великого кольорового ліхтаря, що висів під магазином з іграшками.

– Вже цікавіше, правда ж? – м’яко запитав Аларіон, трохи всміхнувшись, і обернувся до Віолетти з Лолою, задоволений. – Тут, – вказав на крамницю з іграшками, – я купую усіляке для Лоли.

– Дбайливий татко.

Аларіон спостерігав, як Віолетта кивнула в бік крамниці з дитячим одягом, що примостилася поміж двома великими будинками, і, вловивши у її погляді натяк, тихо відповів:

– Я зрозумів. У мене є гроші, ходімо.

Вони ввійшли в крамницю, де запах шерсті й свіжої бавовни змішувався з солодким ароматом цукрових паличок, які продавчиня розмістила на прилавку для малечі. Лола широко розплющила очі, зачаровано дивлячись на яскраві шапочки й рукавички, що висіли рядами.

Віолетта взяла одну з шапочок – теплу, з помпоном на кінці, кольору блакитного неба, і нахилилася до Лоли:

– Подивимося, як тобі буде в ній? – запитала вона, ніжно одягаючи шапочку на дитину..

Лола захоплено заплескала в долоньки, торкаючись м'якого помпона над головою, наче вперше побачила таку веселу дрібницю. Її очі засвітилися радістю, щирий сміх випурхнув з маленьких вуст. Аларіон стояв трохи осторонь, дивлячись на цю сцену, і мимоволі відчував тепло, що розливалося десь у грудях, бачачи, як щаслива Лола, а Віолетта схиляється до неї, розповідаючи щось із такою турботою, що ставало затишно навіть йому.