Читати книгу - "Царська рокіровка, Мелхіор Медар"

Пропозиція зустрілася з шаленим опором:

– О ні, дякую. Я, якщо пан дозволить, замовлю собі каву. З коньяком.

Ван Хоутен взяв до рук дзвіночок – з-за дверей швидко й безшумно з’явився лакей.

– Дві великі чорні, пляшка коньяку, цитрину… і, може, трохи копченої осетрини? І… ще одну пляшку коньяку.

– Так, так, непогана ідея… – кинув в бік вже повністю позбавлений пудри гість.

Через деякий час, коли прокурор наливав у каву третю чарку коньяку і суміш у порцеляновій чашці набула ледь помітного бурштинового кольору, усмішка повернулася на його раніше стурбоване обличчя. Він уже збирався заговорити, як одразу після сильного стуку в двері забіг чиновник у котелку.

– П-пане п-прокуроре, п-пане таємний радник… — видав він з себе, заїкаючись.

– Що трапилося, Новіков, ти такий як хам якийсь... - прогримів його світлість фальцетом.

– Сьома! Сьома! – знову не міг видавити з себе Новіков.

– Що, сьома, давно вже початок одинадцятої! – випалив червоний від люті губернський сановник з відділу юстиції.

– Сьома жертва! Ще тепла! – нарешті сказав чоловік у службовому головному уборі.

Обоє чоловіків різко підвелися, посуд на столі небезпечно затрясся на таці, але, вже впевнена, прокурорська рука в останню секунду піймала повну пляшку, яка вже перекидалася. На підлогу полетіли кофейники, цукорниці та інший столовий посуд, у тому числі тарілка, повна копченої, товстої і жирної риби. Порожня пляшка від коньяку – теж.

Хазяїн номеру побіг до гардеробної, ймовірно, щоб переодягнутися, а фон Брюгге швидко підняв одну з чашок, налив туди до країв сонячного дистиляту, випив одним ковтком й передав пляшку Новікову, який, не втрачаючи самовладання й не змушуючи себе запрошувати, зробив солідний ковток із голосним бульканням прямо з пляшки, перш ніж поставити її на камінну полицю. Прокурор схопив одяг і повернув дихання – обличчя у нього було червоним від "дози" випитого за один раз спиртного. Зібрав зі столу якісь папери, запхав їх до папки і попрямував до виходу. Тієї ж миті в дверях гардеробної з’явився радник: у непромокаючому плащі, кашкеті, з галштуком, з палицею й маленьким саквояжем з козячої шкіри в руці. Вони втрьох кинулися крізь двері в коридор, помчали галопом парадними сходами й у вестибюлі мало не затоптали старого, який заплутався в поворотних дверях у ту саму мить, коли ціла слідча група намагалася галопом вискочити через них. Нарешті вони вискочили на вулицю. Дріжки, на яких приїхав Новіков, стояли перед головним входом. Прокурор і пан радник взяли перешкоду – підніжку екіпажу – з ходу і опинилися всередині . Агент забрався на козли поруч з візником, і той ляснув батогом, примусивши коней рушити галопом. Ті рушили спочатку кроком, потім риссю, аж поки не перейшли в гарячковий, найшвидший біг. Новіков повернувся до свого начальника і крикнув у вікно:

– На Сенаторській! На подвір'ї! Знайшли півгодини тому! Жінка! Молода!

Дріжки мчали по Краківському передмістю, мов колісниця, обганяючи всі карети, кабріолети, екіпажі та двоколки. Звернули на Мьодову, потім ще раз, і ще раз – незнайомий з містом Ван Хоутен уже загубився і не знав, де вони знаходяться, коли пролунало гучне "Тпрррр!" і ривок поводів зупинив коней і витрусив пасажирів на вулицю. Вони стояли перед маленькою двоповерховою кам'яницею, пофарбованою в рожевий колір. В брамі чекали городові, пани в котелках, а за кілька метрів стояли два кінних екіпажі. З одного з них сходив лікар – його професія була помітна відразу по валізці, яку він тримав в руках.

Всі разом – фон Брюгге, Ван Хоутен, Новіков і лікар пробігли через браму, через перший двір, наступну браму, і опинилися у внутрішньому дворі. Там, біля стайні, стояв інший постовий, який відійшов убік, поступаючись їм місцем.

– Стій! – вигукнув Естар Павлович, зупиняючи всю групу. Він швидко додав: - Сліди! Увага на сліди!

Медик пішов попереду, інші зупинилися. За сарай вели лише три сліди черевиків, два з них були затоптані – цими "стежками" пройшло явно більше людей. Один слід, цілком розбірливий, вів окремо. У кутку подвір'я, навпроти комори, стояли дві плачучі служанки, двірник і якийсь філер, що голосно витирав носа хусткою. Прокурор і пан радник йшли за лікарем слід в слід. Новіков тим часом залишився позаду і перемальовував відбитки черевиків від окремого сліду на аркуші паперу, прикріпленому до дошки, який дав йому один із агентів біля брами. Саме в цю мить подвір’я та проїзд кишіли новоприбулими – прибули поліцейський агент з службовим псом, фотограф із помічником, хтось з поліцейського відділку та двоє чоловіків у цивільному з кримінальної поліції від оберполіцмейстера.

Провідника з собакою пропустили вперед, перед детективами і прокурором. Лікар, що схилився над трупом, уже закінчив свою роботу і, власне, клав термометр назад у свою валізку. Він повернувся по своїх слідах і став поряд з "генералітетом" — паном таємним радником і панами з команди оберполіцмейстера. Службовий пес пішов попереду агента, обнюхав довкола, понюхав труп і, не замислюючись, кинувся до стіни, що перекривала двір з цього боку. Межова стінка, яка щетинилася осколками скла, здіймалася високо – близько чотирьох з половиною аршинів. Незважаючи на це, пес вперто її обнюхував і навіть намагався на неї залізти.

– Що на тому боці? – запитав пан радник.

– Чорт його знає, тобі треба піти і подивитися… – відповів фон Брюгге.

Новіков вирушив з одним шпиком, провідником пса і самим ходячим носом на чотирьох лапах шукати другий бік огорожі. Тим часом москвич дістав із сумки якийсь невеличкий предмет: коробку, всередині якої було щось схоже на парасольку, тільки без тканини. Перш ніж присутні зрозуміли, що він робить, він розгорнув раму "парасольки" і поставив її поруч на землю. Вийшов дуже делікатний, не дуже міцний, але нерухомий штатив із бамбукових жердин, які вставлялися одна в одну. Він прикріпив невелику коробку зверху, зняв кришку, і коробка перетворилася на маленький фотоапарат. Поліцейський фотограф навіть кліпнув очима – такого дива він ще не бачив! Більше того, Ван Хоутен схилився над фотоапаратом і, не знімаючи і не вставляючи рамок з фоточутливими пластинками, зробив відразу кілька знімків! Потім він згорнув маленький пристрій і поклав його назад до сумки. Все це у нього не зайняло й п’яти хвилин…

Всі були приголомшені... Помітивши їхні широко розплющені очі, пан радник коротко кинув:

– Це "кодак", останній американський винахід – фотографує на рулонних плівках Істмена, на одній плівці можна зберегти до сотні знімків…