Читати книгу - "Коханка з площі Ринок"

— Так. Січові стрільці[30].

— Мазепинці знахабніли настільки, що дозволяють собі тут, у тилу, поширювати агітаційні листівки! У яких розповідають про нібито успіхи цих легіонів! Мовляв, вони здатні зупинити російську армію!

— Коли ми вже при тому, пане Навотний, скажу відверто: це правда. Початок листопада для корпусу генерала Брусилова видався не найкращим[31]. Але вас викликали сюди не для обговорення військових успіхів чи поразок на фронті.

— То Данилевич не прибігав скаржитись, що я розповсюджую ворожу пропаганду замість займатися гуманітарною місією? Тобто, — Навотний труснув головою, — він не розповідав казочки про те, що гуманітарна місія, до якої я входжу, — ширма, яка прикриває нашу антидержавну діяльність?

— У жодному разі. Має свої труднощі.

— А перекладає на інших! Я не винен! Ніхто з нас не винен, що Данилевич одного разу розпустив язика і змушений був тікати зі Львова! Тепер він точить на мене, особисто на мене зуб! Бо я обіцяв повернути йому помешкання, яке родина займала до війни, і не зробив цього! Не зміг! Фі-зич-но, розумієте! Наша місія підшукала Данилевичам інше житло замість того, яке нині займають вищі посадові особи військової адміністрації. Так, це не в центральній, менш престижній частині міста. Але що я міг вдіяти?

— Не обіцяти, — з вуст Зубова фраза прозвучала незвично, просто й буденно, ще й чулися повчальні інтонації.

— Я, до речі, постраждав ще більше! Мене арештували за державну зраду! Щастя моє і нещастя їхнє, що я магістр права! Мене виправдали й зняли звинувачення. Двох колег, чиї аналогічні справи слухали після моєї, депортували. Як мені було далі жити з тавром, навіть будучи виправданим, коли я лише висловив свою думку щодо державного устрою Королівства Галичина!

— Ви справді радикал, пане Навотний. Називали поляків спільнотою, котра не має права на ці території.

— Хіба ви вважаєте інакше?

Вкотре за весь час Зубов відповів не відразу.

— Зараз ми з'ясовуємо не мою приватну думку з того чи іншого приводу. Є політика государя, котра не повинна розходитися з засадами роботи військового генерал-губернаторства. І є ваші переконання, котрі не помінялися з довоєнних часів. Скажіть, це ж така собі міщанка Божена Микульська посприяла тому, що ви опинилися за ґратами?

Кошовому не сподобався вираз обличчя Навотного після цих слів.

— Звідки ви...

— Ви щойно самі згадали і мене, і місце моєї служби. Знаєте, милостивий государю, з огляду на ваші завзяті антипольські настрої мене зовсім не дивує, що цугундер вам влаштувала саме полячка, — не давши оговтатися, капітан виплюнув коротко й швидко: — Де ви бачили її востаннє? Коли? За яких обставин? Між вами були стосунки раніше? Якщо так — коли і які?

Навотний провів розкритою долонею по чолу.

— То все це — через Божену?

— Ви назвали її на ім'я. Машинально. Щось підказує — свого часу ви були не зовсім чужими людьми.

— Так і є, пане капітане. Тому дозвольте не відповідати, якщо розмова не офіційна. Хочете почути все, готовий дати свідчення. Не тут і не зараз.

Клим не бачив виразу обличчя Зубова. Але чудово розумів: за інших обставин і капітанове рішення було інакшим. Тепер же почув човгання ніжок по підлозі — він відсунув стілець, підводячись з-за столу.

За його прикладом випростався і Навотний.

— У такому разі, не смію затримувати. Вас викличуть досить скоро.

Басистий кивнув, повернувся й посунув до виходу.

— Пане Навотний!

Той зупинився, повернувся.

— Ви не спитаєте, що сталося з Боженою Микульською, чому ми раптом заговорили про неї?

— З нею щось сталося?

Чергове коротке мовчання.

— Можете йти.

Навотний зник із поля зору Кошового. За мить Клим побачив Зубова — він простував до непомітних дверцят, збираючись пройти у сховок.

Та враз ззовні постукали.

Не дочекавшись дозволу, зайшов хтось черговий.

Його голос Кошовий не впізнав.

— Перепрошую, я не помилився кабінетом?

— Якщо ви пан Химич — ні.

— Так, я Зенон Химич. З ким маю честь? Хоча — так-так, я десь вас бачив і не раз! Ваш колега проводив із нами бесіди. Ви стояли поруч, углибині зали. Мовчали, слухали. Не лише мені здалися загадковою й дуже важливою персоною, я правий?

Химич говорив бадьоро, граючи, намагався сподобатися, бути дотепним, налаштувати співбесідника на свій бік по можливості швидко. Зубов повернувся на місце, а його місце в полі Климового зору зайняв новий відвідувач. Сів на стілець, не питаючи дозволу, так само, як зайшов, заклав ногу на ногу, вже за мить поміняв позу, схрестив руки на грудях.

— Я чомусь так і знав — буде сюрприз.

— Де ви бачите сюрприз?

— Перед собою.

— У моїй особі?

— Так точно! У мене нема жодних справ ані в поліцейському департаменті, ані з поліцією. Ніколи не було, пане Зубов. Мав клопіт із цензурою, постійний, через те наприкінці минулого року навіть закрили нашу газету. Щойно отримав запрошення сюди, так аж блиснуло: щось не те, Зеноне, ой, не те. Комбінація-конспірація. Ось, маємо.

— Ви робите не те, чого від вас вимагають.

— Від мене? — Химич тицьнув себе пальцем у груди.

— Від вашої спільноти російських прихильників. Самі ж пригадали: я був присутній на зібранні, коли перед редакторами та всіма, хто працює з друкованим словом, ставили чіткі, зрозумілі, як на мене, завдання. Описуються короткою фразою: не нашкодь.

— Хіба ми шкодимо?

— Ваші публікації останнього часу, пане Химич, при великому бажанні можна трактувати як ворожу диверсію.

— Ви серйозно? Ви справді так думаєте чи прочитали доповідну записку якогось вірнопідданого наклепника?

Кошовий чув: Зенона Химича важко, майже неможливо загнати на слизьке. Зараз переконався в цьому особисто. Якщо на тих двох, що були перед ним, Зубов наступав, із цим типом коса знайшла камінь: схоже, капітан змушений навіть перейти в оборону.

— Я читаю «Голосъ Народа»[32], віднедавна — особисто. Раніше на основі публікацій подібних видань для мене робили аналітичні записки. Настрої населення треба знати, а вони формуються газетами. Тепер те, що пишете ви й вам подібні, починає серйозно хвилювати.

— Вас?

— Контррозвідку. І мене. Бо я не відділяю