Читати книгу - "Повернення Дракониць, Рина Арчер"

Міра

День за днем минає вже місяць, відколи я в Драгнгеймі. Не можу сказати, що я в полоні, але й вільною себе не відчуваю. Мені дозволено гуляти містом, і це трохи заспокоює. Тінь завжди поруч — мовчазний супутник, чия присутність додає впевненості. Але крім нього, за мною постійно слідують двоє охоронців. Вони зникають лише тоді, коли поруч Ноель.

Він більше не намагається мене поцілувати, але я відчуваю — це гра. Що більше він намагається здобути мою прихильність, то менше мені цього хочеться. Мене лякає думка, що одного дня він просто перестане зважати на моє “ні”. І де ж подівся той сором’язливий хлопець, якого я зустріла колись?

Тінь теж пригнічений. Ми зовсім не знаємо, що коїться за горами. Чи не змінився план? Час ритуалу невпинно наближається, і так багато може піти не так.

Щодня я навідую маленького грифаруса. Хоч він уже завбільшки зі здорового коня, та все ще залишається малям. Іноді його пір’я світиться, немовби вловлює сонце навіть у тіні.

Сьогоднішня прогулянка вуличками — мов подорож у свято. Увесь Драгнгейм прикрашений: червоні трикутні прапорці майорять на стінах, арках, балконах. Увечері буде велике святкування — на честь Фардера та вогню, яким він запалив іскру життя драконів. Ноель пообіцяв, що поведе мене туди.

І як же я втомилася від його магічних залицянь. Вже давно зрозуміло, що мої почуття не відповідають його очікуванням. Чому він вирішив, що саме я — його пара?

Тінь підійшов ближче і нахилився до мене:

— Ти ж хотіла обрати нове дзеркало.

Що? Я здивовано глянула на нього.

— Навіщо воно мені? У замку й так повно дзеркал.

Він ледь помітно кивнув у бік прилавка, де продавали дрібнички для жінок — яскраві, витончені, очевидно, імперського виробництва. Таке тут зустрінеш нечасто, але на свято з’їхалося багато гостей.

Я рушила в той бік, намагаючись зрозуміти, що він має на увазі. Продавчиня, щойно побачила мене, одразу вибігла назустріч:

— Леді, вам щось показати?

— Люстерко, — відповіла я, усе ще не розуміючи, навіщо мені це потрібно.

Вона швидко подала кілька гарненьких люстерок із різьбленими ручками.

— А ще моя сестра торгує жіночою білизною. Найкраща якість, запрошую глянути, леді.

— Тобі б не завадило щось новеньке, — додав Тінь, багатозначно.

Я примружила очі. З якого це часу він цікавиться моїм спіднім?

— Гаразд, подивлюсь, може щось цікаве знайдеться, — знизала плечима і рушила до палатки.

— А ви куди зібрались? — озвався один із охоронців. — Леді… білизну дивитись?

Вони обоє закам’яніли. Очевидно, не знали, як бути. З одного боку — наказ не зводити з мене очей, з іншого — ну не заходити ж за мною в палатку з білизною.

— Ми почекаємо біля входу, — буркнув Тінь, ховаючи усмішку.

Я увійшла, ще досі трохи розгублена. Всередині було повно мережива, легких тканин і готових комплектів — усе гарно розкладене і складене. Але найбільшим шоком стало не це.

Серед усієї тієї краси стояв Дейрон.

— Ти що тут робиш? Якщо він тебе знайде — зітре в порошок! — прошипіла я.

— Тільки якщо дізнається, що я тут, — зухвало всміхнувся він. — Я не міг не прийти. Портальний камінь лишився в мене. Як ви планували завершити справу без нього?

Ми з Тінню думали про це тисячу разів — і щоразу безрезультатно. Найкраще, що нам спадало на думку, — перенести Ноеля до Лісу Шепоту й сподіватися на диво. Дурний план, приречений на провал.

Але тепер… із каменем усе змінюється. З’являється шанс. Маленький, але шанс.

Кого я обманюю? Нам гаплик у будь-якому разі.

Хіба що… мій інший план. Змусити Ноеля повірити, що я відповідаю на його почуття. Попросити вивільнити силу. А потім — загинути. Щоб врятувати всіх інших.

Звучить як шлях героїні. Але я не мучениця. Я хочу жити.

Просто не бачу, як ще це все можна зупинити.

— Рівно через чотири дні, на заході сонця, — тихо сказав Дейрон, — ти маєш скористатися кристалом. Доторкнись до Ноеля — і відразу після переміщення падай на землю та прикрий голову руками. Все інше ми зробимо самі.

— Як це — чотири дні?! Ельфи ж казали, що в нас є місяць! — переляк пробігся холодком по шкірі. Мій план… У мене не залишалося часу.

Я не бажала Ноелю смерті. Так, я його не кохаю, але він — хороший правитель. Можливо, єдиний, хто міг утримати імперію від розпаду.

— Саме тому я й тут. Вони знайшли помилку в розрахунках. У нас чотири дні, Міро. Якби я міг — ніколи б не звалив це на тебе. Треба було зламати йому шию ще в Школі.

— Не кажи так, — хрипло засміялася я, нервово. — Тоді всю силу дістала б Беатріс, і світу настав би кінець.

— О, тобто тепер Ноель у нас спаситель? — скептично зиркнув Дейрон.

— Ні, але й не злодій точно.

— Міро, я чекатиму в Печері. Обіцяю, з тобою нічого не станеться.

Я мовчки кивнула. Не вірила.

— Мені час, — прошепотіла і схопила першу ночнушку, що трапилася під руку. Вийшла з палатки, намагаючись приховати збентеження.

— Ну як покупки? — спитав Тінь, не піднімаючи погляду.

— Звідки ти знав?

— На святкових ярмарках завжди продають товари з баронства моєї дружини, — в голосі його вчувалась усмішка.

Я дісталася до кімнати, мов у тумані. Думки крутилися вихором — уривчасто, хаотично, не даючи зосередитись. Часу більше не залишилося. Діяти треба сьогодні. Можливо, в мене вийде… Можливо, я зможу переконати Ноеля.

Я сіла на ліжко й лише тоді звернула увагу на покупку, яку принесла з палатки. Ночнушка. У дрібних зайченятах.

Майже така ж сама, як та, що була на мені в ту першу ніч — коли Дейрон вдерся до моєї кімнати через вікно.

Співпадіння?

Сьогодні ввечері — свято. Сьогодні я спробую змінити хід подій. Переконати Ноеля. Зіграти свою роль.