Читати книгу - "Ейнар.Чаклун, Оксана Маркова"

 ***

Я забула в кімнаті зарядку для телефона і через це повернулася, але майже одразу відсахнулася назад, вдарившись спиною об двері. Навіть забула засичати від болю,  настільки мене вразило те, що я побачила.
Та щоб тебе!
Посеред кімнати в повітрі завис Ейнар. Під його ногами  знаходилася темна субстанція, яка нагадувала язики полум'я. Воно звивалося, немов живе, торкаючись шкірі та одягу чаклуна. Моторошно ж як! Про всяк випадок протерла окуляри, щоб переконатися, що це не примарилося мені.
Нажаль, картина не змінилася.
– Ейнар, – шоковано видихнула.
Почувши своє ім'я, він різко відкрив очі, чим вдруге ледь не відправив мене передчасно на той світ. Чорнота повністю заполонила його очі. Я згадала деякі сцени з "Надприроднього" і що зазвичай саме демони відрізнялися такими очима. По шкірі пробігли дрижаки. 
Вчора зомбі на кладовищі і маги зі своєю школою, а  сьогодні ранок відзначився знайомством з привидом. Тільки не кажіть, що Ейнар десь встиг підчепити демона і став одержимим? На латині читати не вмію, виганяти демонів з людських тіл також. Можу лише чим швидше втекти! 
Опустившись вниз, хлопець махнув рукою.
– Пробач, усі пішли, тож я подумав, що це прекрасна можливість... – помітивши мій погляд, він затнувся. – Ксенія?
– Що з твоїми очима? Чому...чому вони чорні? - Аккуратно та якомога спокійніше запитала у нього. 
– Побічні ефекти. Моя енергія поки трохи конфліктує з магією цього світу. – Дивно. Голос Ейнара не змінився, поведінка хлопця не змінилася, але його очі лякали бескінечною чорнотою. – Треба час, щоб призвичаїтися і налаштуватися.  
Пояснення чаклуна дозволили розслабитися. Слава тобі Господи, що не доведеться мати справу з демоном. У ту ж мить я знайшла поглядом найближчий стілець і всілася. Треба п'ять хвилин посидіти. 
– У вас прямо магічний роумінг, - хмикнула я, і подумала, що близьке знайомство зі світом магії таки доведе мене.
Ейнар зітхнув. Мабуть,  реакція  аж надто очевидно видавала мої думки.
– Ти можеш вийти.
– А? - Не одразу зрозуміла, що саме він має наувазі.  – Мені небезпечно дивитися?
– Ні. Просто я відчуваю твій страх. Твої думки просякнуті ним.
– Хіба твій амулет не захищає мене? - пригадала його ж слова.
– Захищає. Ти права. Однак, в інгредієнтах, з яких він зроблений була моя кров. На мене його захист не розповсюджується.
– Ти обманщик!
Він розсміявся і невинно закліпав на мене очима. Чорнота розсіялася, що дозволяло йому непогано зіграти невинність.
– Коли це я обманював тебе? 
– Який сенс в амулеті? - з притиском спитала я, не даючи зійти з теми. А заодно подумки вмовляючи себе не  піддаватися на провокації.  – Ти ж єдина людина поряд зі мною, яка володіє магією і яка може читати думки.
Ейнар знизав плечима.
– Я справді не брехав. Не читаю я твої думки. 
Гаразд, чорт з ними, думками. Все одно мої думки зазвичай нудні, про усілякі дурниці та й приховувати мені особливо немає чого. 
Зараз я хотіла обговорити дещо інше. Бо, судячи з його слів,  амулет зроблений спеціально для нього. 
– Ейнар.
– М?
– Навіщо ти віддав амулет мені? Думаю, ти неспроста носив його. 
– До тих пір, поки живу тут, – Ейнар враз посерйознішав, – я відповідаю за вашу безпеку. 
Проте, його відповідь не зупинила мене. Це до нього тягнеться усе надприроднє, в той час, як у мене зустрічі з нечистю відбуваються(без присутності поряд Ейнара) лише кожної другої суботи. І то це я образно висловлююся. 
– Все ж я хотіла повернути амулет.
– Ти не зможеш. Ніхто не зможе його зняти, якщо я сам цього не зроблю.
– Тобто?
– Амулет на крові завжди підкоряється лише хазяїну. А я не бажаю знімати його з тебе. 
Така поведінка не на жарт обурила мене.
– Але, Ейнаре, це неправильно! Ти не можеш так легковажно відноситися до своєї безпеки!  
Він підійшов ближче та нахилився. Одну руку поклав на стіл, а другу на спинку стільця, на котрому я сиділа. Карі очі не відривали від мене чіпкого погляду. Я немов знаходилася під гіпнозом і повністю заціпеніла, не в силах противостояти. 
– А що ти пропонуєш? - З тиха і одночасно з тим холодно спитав Ейнар. – Скажи мені. 
В сум'ятті дивилася на нього.
Пропонувати мені було нічого. І Ейнара теж можно зрозуміти. З нас двох саме він міг хоч якось противостояти магам.
– Не знаю! 
– Значить, – його обличчя опинилося достатньо близько, змушуючи вжатися в стілець, – ти хочеш зробити дурницю і віддати назад амулет заради моєї безпеки? Чи використовуєш мою безпеку в якості відмовки?
Це дещо неправильно,  що замість роздумів про ситуацію, в цю мить я думаю  про те наскільки красивого відтінку у нього очі? До того ж, у нас тут серйозна розмова.
Зберись до купи , Вяземська!
– Я не використовую амулет в якості відмовки!  Звідки такі думки?
– Думаєш, я не бачу наскільки тебе напрягає ситуація з Вальтарським? Я подумав, що подбаю про безпеку і так усім буде спокійніше. Та судячи з усього, ти просто хочеш, щоб я пішов і це ніяк тебе не стосувалося. Що ж, мабуть мені справді варто погодитися на пропозицію Вальтарського і не турбувати більше тебе.
– Ні!
Він майже випростався, коли я, охоплена невідомим почуттям , схопила його за передпліччя та змусила повернутися в попереднє положення.  Розкриті в здивуванні карі очі знову опинилися в небезпечній близькості. 
Кліпаючи очима, в сум'ятті прибрала руку.
– Я..я маю наувазі... - подумки вилаялася. От треба заїкатися саме зараз? Трішки заспокоївши нерви, продовжила: – Не погоджуйся на пропозицію Вальтарського. Ти ж сам назвав його поганою людиною. І я справді хвилювалася за тебе, а не бажала, щоб ти пішов.
Нарешті похмурість зникла з його обличчя. Він посміхнувся, простягаючи руку і торкаючись моєї голови зверху шапки. Ох, точно. Я ж знаходилася в приміщенні в зимовому одязі. Найпевніше за все, тому мені було так неймовірно жарко.
– Добре. - промовив Ейнар, а потім знову повторив: – Добре. Зробимо усе, як ти хочеш. До речі, хіба ти не поспішала?
На останній фразі він зробив крок назад.
– Точно! Я ж прийшла за зарядкою! - Схопивши її зі столу, я вже не задавалася питаннями щодо дій Ейнара і, швидко попрощавшись з ним, кинулась до виходу.