Читати книгу - "Фатальне благословення, Луїза Пенні"

— Здавалося, що всі приїхали одночасно, — сказав Пітер. — Ем і Матінка вже сиділи на своїх стільцях, коли ми з Жоржем приєдналися до них. Ми деякий час обговорювали стратегію, потім прибула інша команда, і незабаром, здається, трибуни були заповнені.　

— Я прийшла якраз перед початком матчу, — додала Клара.　

— Де ви сиділи?　

— На трибуні, між Мирною та Олів’є.　

— А де була Сісі?　

— На одному зі стільців біля обігрівача. — Клара ледь помітно усміхнулася.　

— Про що ви подумали? — поцікавився Ґамаш.　

Клара злегка почервоніла, заскочена за потаємними думками.　

— Я згадувала Сісі. Це було так схоже на неї — зайняти найкраще місце. Власне, те, котре вона вибрала, було найближче до лампи. Саме на ньому мала б сидіти Кей.　

— Вона вам не подобалася, правда? — запитав він.　

— Ні, не подобалася. Я вважала її жорстокою та егоїстичною, — відповіла Клара, — але все ж таки вона не заслуговувала на смерть.　

— А на що вона заслуговувала? — запитав Ґамаш.　

Запитання приголомшило Клару. На що заслуговувала Сісі? Вона замислилася, дивлячись на полум’я, яке стрибало й миготіло. Лем’є змінив свою позицію і вже збирався щось сказати, та Ґамаш перехопив його погляд, і він стулив рота.　

— Вона заслуговувала на самоту. Це мало бути її покаранням за те, що вона ставилася до людей з такою　зневагою і завдавала їм стільки болю. — Клара намагалася говорити твердо та спокійно, утім відчувала, як хвилюється й тремтить її голос, і сподівалася, що не заплаче. — Сісі не можна було допускати до інших людей.　

Ґамаш мовчав, дивуючись, що ж такого могла зробити Сісі, щоб так сильно образити цю прекрасну жінку й накликати на неї такий жах. Бо Ґамаш, як і Клара, усвідомлював, що ізоляція набагато гірша за смерть.　

Він знав, що цю справу буде нелегко розкрити. У будь-кого, хто завдає такої шкоди людям, у житті повно таємниць і ворогів. Ґамаш присунувся ближче до вогнища. Надворі зайшло сонце, і на Три Сосни опустилася ніч.　

Розділ одинадцятий

— Вона була не така вже й погана, — сказала Рут Зардо, закриваючи корком пляшку вина.　

Вона налила собі ще один келих, утім гостям не запропонувала.　

Ґамаш і Лем’є сиділи на білих пластикових садових кріслах, які Рут називала обіднім гарнітуром. Температура на кухні була трохи вище нуля, тож на Рут було кілька поїдених міллю светрів. Чоловіки залишилися в парках.　

Агент Лем’є тер руки одна об одну і з усіх сил намагався протистояти бажанню похукати на них. Опитавши подружжя Морров, він і Ґамаш перетнули сільську луку й попрямували до найменшого будинку, який агент Лем’є коли-небудь бачив. Це була халупа з двома вікнами на першому поверсі й одним нагорі. Біла фарба облупилася, а один із ліхтарів на ґанку не горів.　

Двері відчинила жінка, що, здавалося, проковтнула аршин. Пряма, кістлява, тонка — і все в ній було таким: тіло, руки, губи, навіть гумор. Поки вони йшли тьмяним коридором, освітленим низьковольтними лампочками, Лем’є кілька разів перечепився через стоси книжок.　

— Бачу, в поліцію Квебеку тепер беруть на роботу інвалідів, — сказала Рут, махнувши ціпком у бік Лем’є. — Але він має бути кращим, ніж та, з якою ви приходили раніше. Як її звали? Неважливо. Повна　катастрофа. Грубіянка. Сідайте, якщо вам треба, та не надто розслабляйтеся.　

Лем’є знову потер руки, потім узяв ручку й почав писати.　

— Я чув, що Сісі де Пуатьє називають жорстокою та егоїстичною, — сказав Ґамаш, здивований, що в нього з рота не йде пара.　

— І що?　

— Ну, характеристика не дуже добра.　

— Звісно, вона була не дуже приємною, але не такою вже й поганою. Я маю на увазі, що вона не була зовсім поганою. — Стара поетеса зробила ковток вина, потім поставила келих на круглий пластиковий столик. — Покажіть мені людину, яка не жорстока та не егоїстична.　

Ґамаш уже й забув, як веселили його розмови з Рут Зардо. Він голосно розсміявся й перехопив її погляд. Вона теж почала сміятися.　

Робер Лем’є нічого не розумів.　

— Якої ви думки про мадам де Пуатьє?　

— Я гадаю, що вона була злою, дріб’язковою і справді дуже жорстокою. Але підозрюю, на те були причини. Ми просто не знали її достатньо добре, щоб з’ясувати це.　

— А як довго ви її знали?　

— Трохи більше ніж рік. Вона купила старий будинок Тіммера Гедлі.　

Рут уважно спостерігала за Ґамашем, дожидаючись його реакції, проте на неї чекало розчарування. Його реакція була пів години тому вдома у Клари та Пітера. Клара розповіла йому про те, що Сісі придбала старий будинок Гедлі. Вони всі замовкли, й агенту Лем’є знову лишалося тільки гадати, що він пропустив.　

Востаннє, коли Арман Ґамаш був у будинку Гедлі, він мало не загинув там разом із Пітером, Кларою і Бовуаром. Якщо й існують будинки жахів, то маєток Гедлі — один із них.　

Ґамаш ніколи не забуде той підвал і темряву. Навіть сидячи перед веселим вогнем, із теплим кухлем у руках, в оточенні друзів і колег, Ґамаш здригався від страху, згадуючи ті події.　

Він не хотів повертатися в те темне місце, але розумів, що тепер йому цього не уникнути.　

Сісі де Пуатьє купила будинок. І цей факт говорив про цю жінку красномовніше, ніж будь-яка кількість прикметників.　

— Вона бувала тут лише на вихідних, — продовжувала Рут, коли її спроба як громом вразити Ґамаша виявилася невдалою. — Приїжджала з чоловіком і донькою. Двоє невдах. У Сісі принаймні була якась іскра. Відчувалося якесь життя. Ті двоє уособлювали всю жалюгідність потурання власним бажанням. Жирні й ліниві. І нудні. Неймовірно нудні.　

Для Рут Зардо слово «нудний» було чи не найбільшою образою. Воно стояло нарівні зі словами «добрий» і «милий».　

— Що сталося на керлінгу? — запитав Ґамаш.　

Здавалося, розмова про сім’ю Сісі розлютила Рут. Вона стала ще різкішою і грубішою.　

— Вона померла.　

— Нам знадобиться докладніша відповідь, — не вгавав Ґамаш.　

— Команда Ем, як завжди, програвала. А потім померла Сісі.　

Рут відкинулася на спинку стільця й подивилася на Ґамаша.　

— Не грайте зі мною в ігри, мадам Зардо, — сказав він доброзичливо, із цікавістю споглядаючи за　жінкою. — Нам справді доведеться починати все знову? Невже вам це ніколи не набридає?　

— Що? Злість? Злість не гірша за це. — Вона підняла свій келих, глузливо вітаючи Ґамаша.　

— Але чому ви злитеся?　

— А вас хіба вбивство не злить?　

— Але вас дратує не вбивство, — сказав він задумливо, майже лагідно. — Принаймні не тільки. Є ще дещо.　

— Розумний хлопчик. Б’юся об заклад, у школі