Читати книгу - "Майбутнє імперії, Серена Давидова"

Франц

Вийшовши з вітальні, де залишилася Елізабет, я провів герцога далі від дверей, щоб дівчина нічого не почула з нашої розмови. Герцог мовчав, лише коли ми зайшли в маленьку вітальню, він нарешті заговорив.

— Ваша Величносте, приношу свої вибачення за незручності, які вам довелося пережити через появу моєї вихованки. Вона інколи буває...

— Ваша світлість, не переймайтеся цим. Леді Вербіц не створила жодних проблем, — я перервав його, намагаючись бути спокійним. — Але в мене буде до вас прохання. Я не бажаю, щоб вона дізналася, хто я. Я представився дівочим прізвищем моєї матері. І хочу, щоб вона вважала, що це моє.

— Але ж...

— Ніяких "але". Якщо вона не впізнала мене одразу, значить, ми ніколи не зустрічалися. Тому я бажаю поки залишитися невідомим. І буду вам вдячний, якщо ви виконаєте прохання вашого імператора.

— Так, ваше Величносте, — чоловік схилив голову, і я зрозумів, що він не має наміру сперечатися.

— А ще, при міс Вербіц, звертайтеся до мене "Його світлість". Контролюйте себе, будь ласка. Маю надію, що у вас це вийде краще, ніж у прислуги.

— Так, ваша світлість.

— От і добре. Думаю, леді вже готова до дороги. До речі, вона не дозволила лікарю пустити їй кров, тому рекомендую запросити до неї іншого лікаря. У неї були симптоми нудоти та запаморочення. Результати огляду напишіть мені в палац, хочу запевнитися, що з леді все в порядку.

— Так, ваша світлість, — відповів він, але я зрозумів, що це не останнє, що мене турбувало. Цей герцог здається мені досить знайомим. Може, я вже десь зустрічав його раніше?

Повернувшись до вітальні, ми побачили, що леді Елізабет вже була готова. Вона сиділа, склавши руки на колінах, і розглядала свої долоні. Її поза була... дивною. Якась стриманість, покірність, як у людині, що намагається щось приховати. Мене це насторожило.

Дівчина спробувала підвестись, але похитнувшись, обережно опустилася назад. Я одразу підійшов, готовий допомогти.

— Я вас перенесу, — промовив я, але насправді, мені хотілося ще раз відчути її на своїх руках.

Але герцог, здається, мав іншу думку.

— Ваша світлість, ви і так уже приділили багато уваги моїй вихованці. Я сам перенесу її до карети. Вельми вдячний.

Я помітив кілька пар очей прислуги, що спостерігали за нами. Я не став настоювати на своєму, відступив, певен серед тутешньої прислуги є шпигуни, і матері все докладуть.

За вечерею я думав про Елізабет.

Дівчата її віку зазвичай сором’язливо червоніють при розмовах, кидають кокетливі погляди з-під вій і мовчки опускають очі, щойно ти намагаєшся зав’язати з ними бодай якийсь діалог.

Та не вона.

Елізабет дивилася прямо — відкрито, сміливо, впевнено. Вона розглядала мене з тією ж допитливою зосередженістю, з якою і я дивився на неї. І навіть коли наші погляди зустрілися, вона не відвела очей. Навпаки — ніби навмисне затрималась, вдивляючись ще глибше.

А те, як вона раптом підскочила з-за дивана… Я не очікував від неї такої жвавості. Ще мить тому вона лежала непритомна, а вже наступної — підхопилась, мов гірська козочка, й відсторонено, різко відкинула руку лікаря.

Вражаюче. Вона трималася до останнього. А коли вже не змогла — не зламалась, а відкрилася. У своїй вразливості — чесно, без гри.

Я жалкував тільки про одне: герцог прибув надто швидко. Треба було відправити лакея до Штаренґофа з невеликою затримкою. Це дало б мені ще кілька дорогоцінних хвилин з Елізабет.

Моя свідомість усе ще кружляла навколо її образу, коли двері тихо прочинилися. Я озирнувся.

— Гелен? — прошепотів, не вірячи своїм очам.

Вона стояла на порозі — очі палають, а в кожному русі — впевненість, з якою неможливо сперечатись. Гелен завжди знала, як керувати моментом. Вона підійшла до мене — плавно, мов хвиля, яка несе за собою і спокій, і пристрасть. На півдорозі вона зняла халат, і він беззвучно сповз додолу, лишивши її у всій красі.

Жодного сорому.

Жодного сумніву.

Її тіло — мов витвір майстра, м’яке, тепле, досконале в кожній лінії. Кожен її рух здавався частиною невидимого танцю — неквапного, ніжного, але сповненого внутрішнього вогню. У її погляді палала тиха рішучість. Випробування, гра, спокуса.

— Думав, втрачу шанс провести з тобою цей вечір, — її голос пройшовся по моїй шкірі, як теплий вітер.

Я підійшов ближче.

Її тепло відчувалося ще до того, як наші тіла зустрілись.

Вона підняла руки, ніжно торкнулась мого плеча, і її пальці повільно ковзнули до шиї. Я відсахнувся, та вона ніяк не відреагувала лиш перевела руку до обличчя і торкнулася щоки. У цьому дотику було щось більше, ніж пристрасть — впевненість, що вона знає, чого хоче, і знає, як це взяти.

Я дозволив їй наблизитися. Усі думки, що ще кілька хвилин тому тримали мою голову в залізному лещаті — розчинилися. Вона була тут. І в цю мить — нічого більше не мало значення.

Її губи ледве торкнулись моїх, шукаючи відповіді. І я відповів. Не міг не відповісти.

***

Після поїздки до Браунфельда я повернувся до кабінету, і відразу потонув у зведеннях, доповідях і шифрованих листах. Чотири дні, які я провів з Гелен, залишили відбиток на моїй душі. Вона не випускала мене з ліжка, немов боялася, що я знову зникну. Ми поверталися до столиці окремо, і, думаю, це було правильне рішення.

Перше, що я зробив, — це перевірив кореспонденцію.

— Рюно, були ще якісь особисті листи? — запитав я, проходячи повз нього.

— Так, вам надійшов лист від герцога Вольфенштайна. Я поклав його серед старих, щоб ніхто не відкрив раніше, ніж ви прибудете.

— Дякую, Рюно. Дізнайся все, що зможеш про цього герцога. Його ім’я мені знайоме, але я ніяк не можу згадати, звідки.

— Так, Ваша Величносте.

Коли Рюно вийшов, я залишився один у кабінеті. Тиша, яка огорнула мене, здавалася знайомою, мов добре натренований вартовий.