Читати книгу - "Ніколи, Кен Фоллетт"

кабінет. Одну стіну вкривали мапи, з’єднані краями так, що утворювали масштабну карту Північної Африки. Посеред Нігеру висіла наліпка з підписом «Аль-Бустан». На протилежній стіні — великий екран. Ніде жодного сімейного знімка. Біля комп’ютера й телефона на дешевому пластмасовому столі в Маркус лежали охайно розкладені олівці, папір і кольорові стікери. Тамара подумала, що полковниця або одержима порядком, або ж старається приховати будь-що особисте — а чи те й інше водночас.

Полковниця Маркус належала до Другого корпусу об’єднаних сил спеціального призначення, або стисло — Спецкорпусу.

Сама вона з’явилася наступної миті. Коротко стрижена, ступала рішуче, як і будь-який військовий офіцер, котрого Тамара колись бачила. Вдягнена була в камуфляж і кашкет, тож вигляд мала дещо маскулінний, та це аж ніяк не псувало її вроди. Тамара нарешті збагнула, до чого така суворість у зовнішності й інтер’єрі кабінету: Сюзан прагнула рівного ставлення до себе в чоловічому світі, де бодай натяк на жіночність можуть використати проти неї.

Вона зняла картуза, сіла, й Тамара повела:

— Я щойно бачилася з Декстером.

— Напевно, він задоволений вашою з Абдулом роботою.

Тамара похитала головою:

— Він мене недолюблює.

— Чула. Навчіться мистецтва робити так, щоб чоловіки вірили, буцімто кожна заслуга належить тільки їм.

Посміхнувшись, Тамара сказала:

— Це, звісно, жарт?

— Авжеж, ні. Як, по-вашому, я дослужилася аж до полковницького рангу? Дозволяючи керівництву приписувати всі заслуги собі. Чого хотів від вас Декстер?

Тамара розповіла про міст Нґелі.

Коли скінчила, Сюзан спохмурніла, вже хотіла сказати щось, а тоді затнулась, узяла олівця із шафки й постукала ним по столу.

Тамара спитала:

— Що?

— Ну не знаю... Наскільки надійний Декстерів інформатор?

— Каже, надійний, але перевірити правдивість його свідчень не завадить. — Тривога Сюзан передалася Тамарі. — Що саме вас непокоїть? Ви одна з найрозумніших тут. Як вам щось не подобається, я хотіла б це знати.

— Що ж, Декстер каже, джихадисти деруть із туристів побори — справжнісінький дріб’язок, — а половину віддають прикордонникам. Тобто чистий зиск іще менший. Відповідно, справжня їхня мета — здобути контроль над стратегічним прикордонним постом.

— Розумію, до чого ви, — мовила Тамара. — Та чи варте воно таких зусиль?

— Зважмо кілька аспектів. По-перше, дізнавшись про те, місцева поліція завиграшки прожене їх звідти.

Про це Тамара не подумала, тож згідно кивнула:

— Бойовики ІДВС утримують контроль, лише допоки їх терплять. Отже, ніякий це не контроль.

— По-друге, — вела далі Сюзан. — Міст знадобиться лише в разі близької битви, наприклад, перевороту, як було в Бою за Нджамену в 2008-му. Сьогодні таке малоймовірно, бо опозиція до Генерала заслабка.

— Об’єднані сили за демократію та розвиток вочевидь не готові до революції.

— Саме так. І по-третє, навіть якщо джихадистам таки дозволяють перебувати там, а це малоймовірно, чи ОСДР готують заколот проти Генерала, вони обрали не той міст. Без шляхопроводу ніяк. Ним танки, бронетранспортери й вантажівки з піхотою могли б заїхати з-за кордону просто в столицю. Пішохідний міст їм ні до чого.

Напрочуд чіткий аналіз. Розум Сюзан був гострий як сталь. Тамара здивувалася, що сама не дотумкала до всього цього. Несміливо зауважила:

— Можливо, це справа престижу.

— Як дотягнутися до пальчиків ніг. Користі нуль, але робиш, аби довести, що можеш.

— Певною мірою джихадисти все роблять заради престижу.

— Гм-м... — Сюзан це не переконало. — Хай там як, вам знадобиться охорона.

— Декстер хоч і не вважає так, але дозволив узяти кількох військових, якщо так мені буде спокійніше.

— Декстер нічого не тямить. Це джихадисти. Без охорони вам ніяк.

* * *

Наступного дня, тільки-но над цегельними заводами на схід від міста з’явилося сонце, вони рушили з посольства. Сюзан наказала всім надіти захист: легкі бронежилети. Свій Тамара заховала під широкою джинсовою курткою. Невдовзі їй стане парко.

Їхали двома машинами. Для операцій під прикриттям ЦРУ мало власний трирічний фургон «Пежо» з тонованими вікнами й погнутим радіатором, яких у місті повно. За кермом сиділа Тамара, Сюзан — біля неї. Автівкою з рештою військових керував Піт Акерман, двадцятирічний нахаба, котрий якось кликав Тамару на побачення. Їхнє авто було доволі помітне: зелений позашляховик з тонованим вітровим склом. Ця машина таки впадатиме в око. Проте солдати зняли картузи, а зброю поклали під ноги, щоб знадвору не бачили, хто вони такі.

Тамара проминала тихі вулиці вздовж північного берега річки Шарі, відтак мостом заїхала у Валію, південне передмістя. Його головна дорога вела прямісінько до прикордонного посту.

Тамара нервувалася. Цілу ніч думки не давали їй заснути. Ось уже два роки, як вона служить у Чаді, збираючи інформацію про ІДВС, однак досі її робота здебільшого обмежувалася вивченням супутникових знімків далеких оаз у пошуках ознак військової присутності. Контактувати ж напряму з людьми, чиєю головною метою в житті було знищення таких, як вона, ще не випадало.

Із собою мала пістолет: дев’ятиміліметровий напівавтоматичний «Ґлок», схований у кобуру, вшиту в бронежилет. Агенти ЦРУ рідко потрапляли в перестрілки, навіть за кордоном. Курс кульової стрільби Тамара пройшла з найкращим результатом у групі, але ніколи в житті не цілилась десь за межами тиру й сподівалася, що так триватиме й надалі.

Заходи безпеки від Сюзан тільки більше стривожили її.

Відстань між пішохідною та автомобільною секціями мосту через Лоґон — приблизно пів сотні метрів, прикинула Тамара, коли він показався на обрії. Автомобільна секція вища.

Фургон звернув з головної дороги на курну стежку.

За двадцять метрів від краю пішохідного мосту стояли запарковані машини: мікроавтобус, що, либонь, чекав на туристів, щоб забрати їх у центр міста; кілька таксі, які були тут із тією самою метою; пів десятка старих роздовбайок. Тамара зупинилася серед автівок, у місці з чітким краєвидом на обидва мости. Двигуна не вимкнула. Військові стали біля неї.

З першого погляду, все ніби нормально. З боку Камеруну сунув людський потік, з протилежного — лише кілька людей. Вона знала, що чимало жителів Куссері, крихітного містечка з іншого берега річки, працюють у Нджамені. Одні їхали на велосипедах, інші — на віслюках, а якось Тамара побачила навіть верблюда. Надвечір робітники повертатимуться додому й потік зверне в інший бік.

Їй пригадалися люди, які щодня їздять на роботу в Чикаго. Окрім одягу, головна відмінність у тому, що в Чикаго всі постійно кудись біжать, тоді як тут жодного поспіху не видно.

Ніхто не допитував пішоходів і не перевіряв документів. Жодного натяку