Читати книгу - "Місто Тисячі Дверей"

Озирнувшись, Фімка переконався, що точно такі ж купи височать у Долині неподалік від доріжок. І біля кожної стоїть на варті, сунувши голову в пісок, страус. Стежать, так би мовити, за порядком. З-під землі. Недарма кажуть: «З-під землі тебе дістану!» Ось ці справді дістануть.

Не бажаючи зайвий раз спокушати долю і дражнити страусів, Фімка з Мосями в кишені вийшов розкресленими у Долині доріжками на звичайну доріжку для відвідувачів географічного парку. Щоправда, тепер її теж обабіч обвішали табличками з тими ж грізними попередженнями.

— Можна подумати, — пробурчав Мось, — хтось із власної волі зайшов би за огорожу Урочища Дитячих Кошмарів! У них тут у всіх що, вуса вузликом зав’язалися? Або, може, їх Великим Капцем пристукнуло?! Кому б спало на думку шкодити такій красі? Хоча, що це Ми — краси ж ніякої не залишилося, самі таблички. А от їм би Ми залюбки нашкодили...

— Мось, тут щось трапилося, поки нас не було, — прошепотів Фімка.

— А ти спостережливий хлопчик, — уїдливо зауважив чеширський тарган. — Довідатися б тільки, що саме тут відбулося...

— Запитаємо в страусів?

— Як? Ти вмієш розмовляти з тими, чия голова засунута в пісок? Може, нам краще пошукати наш будинок, га? А то він знову блукає безпритульний...

— А може, до палацу? — запропонував Фімка. — Меліса з Розаліндою напевно знають, у чому річ.

— А їхня бабця знає, хто ти такий, — додав Мось. — Вона ж бачила, як ти пішов. І якщо ти тепер повернешся, у неї виникнуть підозри. Слухай, а в тебе в місті немає ніяких знайомих? Крім, звичайно, того Порядника в сірому дранті.

Фімка подумав-подумав і згадав:

— Є! Господар однієї кав’ярні. Його звуть якось дивно... так, Димон чи щось на кшталт того.

— Зовсім інша річ! А де ця кав’ярня знаходиться?

— На пагорбі.

— І все? Більше нічого не пам’ятаєш?

Фімка зажурено похитав головою.

— Та-ак, — протягнув Мось. — Не густо. Та нічого, спробуємо знайти. А в крайньому разі звернемося до одного детектива, чув я про нього, начебто він будь-яку річ здатен знайти. Якщо вже він нам не допоможе... Але спершу все-таки спробуємо самі. Згоден?

— Авжеж!

Розділ двадцять четвертий,

дуже маленький, у якому майже нічого не відбувається

Містер Колреш Ямс, великий (і — єдиний) детектив в Охах, сидів у своєму улюбленому кріслі й вистукував на барабані сумну мелодію. Настрій у містера Ямса був меланхолійний і мрійливий. За вікнами навшпиньках ходили Невиконані Обіцянки, але сьогодні — не для того, щоб підкрастися і налякати когось, ні. Просто вони не хотіли привертати увагу великого детектива. У такому настрої він міг запросто їх виконати.

— Ну і чого я домігся? — запитав містер Ямс у когось, не видимого Невиконаним Обіцянкам. — Чого ж зрештою я домігся, га?

— Я думав, ви знаєте, що робите... — обережно і неголосно вимовив хтось. — Це ж елементарно, Ямс!

— Тоді здавалося, що саме так. Тепер я ні в чому не впевнений, — журливо вимовив детектив. — Бачите, я зовсім не такий великий.

— Справа не в розмірах, — примирливо повідомив голос. — Повірте, я знаю.

Якийсь час вони мовчали, тільки Ямс продовжував вибивати на барабані мелодію.

Потім у двері постукали...

Розділ двадцять п’ятий,

у якому будуються плани і ухвалюються рішення

Зрештою, пагорбів в Охах було не так багато, кав’ярень на них — трішки більше, а от господарів кав’ярень з ім’ям, яке звучало як Димон, узагалі п’ятеро. Дрібниці, якби всі господарі жили на одному пагорбі. А так — довелося полазити по схилах.

Зате тепер Фімка сидів у вже знайомій кав’ярні, а Рету-Де-Мон підливав йому мракки. Мракка була огидною на смак, зовсім не така, якою Рету-Де-Мон пригощав Фімку минулого разу.

— Незабаром і цієї не буде, — сумно проказав господар кав’ярні. — Мракковари з дня на день несуться гірше і гірше.

Він помітив Фімчин подив і пояснив:

— А як ти думав, звідки береться мракка? Не з Горщичка ж! Мосі кажуть, ви були у палаці. Тоді ти повинен бур бачити там мракковарів.

— Це котрі схожі на самовари? А поводяться, як курки?

— Саме вони!

— Бачив!

— Оце і є мракковари. Бо варять мракку. І відразу ж несуться нею. Як звичайні курки відкладають яйця, так вони відкладають невеликі барильця з мраккою.

Рету-Де-Мон відвів Фімку на задній двір і показав своїх мракковарів. Хлопчик пам’ятав, як виглядали палацові — бадьорі, товариські (навіть занадто!), рухливі. А мракковари господаря кав’ярні були мляві, з тьмяними боками, з ніжками, що запліталися на ходу. Вони ледь-ледь шкутильгали подвір’ям і зрідка випускали слабенькі струмені пари.

— Лишенько, — погодився один із Мосей. — І що це на них найшло? Невже хтось випустив із клітки Всесвітній Сум?

Рету-Де-Мон замахав руками:

— Що ти! Сум як сидів у географічному парку, так і сидить! Його інвентаризували, дали номерок і наказали «не порушувати»! Тобто на відвідувачів не нападати і за межі своєї ділянки не вилазити.

— Слухається?

— Слухається! У нас тепер знаєш які суворі порядки!

— Бачили, — скептично відгукнулися Мосі. — Мабуть, Сигізмунд Брехло руку доклав, га?

— Він самий... Двері зафарбували та й будинки перефарбували майже всі поспіль!

— Це ми помітили, — зітхнув Фімка. — Ну і нудно ж тут тепер стало...

— Не те слово! — підтримав Рету-Де-Мон. — Просто сумно! Жити не хочеться!

— А чого ж ви дозволили? — обурилися Мосі.

— Але ж Сигізмунда пані Бенбоу підтримує. Ти з нею знайомий?

— Доводилося зустрічатися...

— А ти можеш уявити, щоб хтось ризикнув їй заперечити? Еге ж!.. До того ж, — додав він, — у нас зараз лихо крутіше за