Читати книгу - "Мости округу Медісон"

Вона похитала головою:

— Річард ніколи цього не збагне. Він мислить іншими категоріями. Він не розуміє, що таке чари, пристрасть і оте все, що ми з тобою обговорюємо й переживаємо. І не зрозуміє ніколи. Це зовсім не означає, що він нижча істота. Просто такі речі задалекі від його свідомості. Він узагалі не звик мати з ними справу.

— Тоді нехай усе йде своєю чергою? — серйозно, без усмішки спитав Кінкейд.

— Не знаю. Якимось дивним чином, Роберте, ти цілком полонив мене. Я зовсім не хотіла, щоб хтось володів мною, навіть не думала. Упевнена, що й ти цього не прагнув. Проте так сталося. Я більше не сиджу на траві, тут, поряд із тобою. Я замкнена всередині тебе, наче добровільний в’язень.

Він відповів:

— Не впевнений, що ти, Франческо, всередині мене, чи я всередині тебе і володію тобою. Принаймні я не хочу тобою володіти. Гадаю, ми обоє перебуваємо всередині іншої істоти, яку самі створили. Вона зветься ми. Навіть не всередині. Ми і є вона. Ми втратили самих себе і створили щось нове — сплетіння нас обох. Боже, ми ж кохаємо одне одного! Так глибоко, так віддано, як тільки можна кохати! Мандруймо разом, Франческо. Це зовсім неважко. Ми любитимемося в пісках пустелі й питимемо бренді на балконах Момбаси, дивлячись, як підіймають вітрила аравійські дау[9] під першим ранковим вітром. Я покажу тобі країну левів, і старе французьке місто в Бенгальській затоці, де є прекрасний ресторан на даху, і поїзди, що мчать через гірські перевали, і маленькі баскські готелі в Піренеях. У тигрячому заповіднику в Південній Індії є особливе місце — на острові, посеред величезного озера. А якщо ти не любиш подорожувати, то я можу відкрити десь крамничку і знімати місцеві пейзажі або портрети — словом, будь-що. І ми житимемо чудово.

— Роберте, коли ми любилися минулої ночі, ти сказав одну річ, якої я не можу забути. Пам’ятаєш, я все шепотіла тобі про твою силу? Боже мій, ти таки справді сильний! А ти сказав про себе: «Я дорога, і я пілігрим, і всі вітрила на світі». Ти мав рацію. Саме це ти й відчуваєш — дорогу всередині себе. Ба більше. Не впевнена, що зможу пояснити, але ти, Роберте, і є дорога. Ти там, де ілюзія розбивається об реальність. Ти йдеш звідти, і дорога ця — ти сам. Ти — старі рюкзаки, і пікап на ім’я Гаррі, і літаки до Азії. І я хочу, щоб таким ти й залишався. І коли твоя еволюційна гілка всихає, як ти кажеш, то зустрінь свій кінець на повній швидкості. Навряд чи тобі вдасться зробити це, якщо я буду поряд. Хіба ти не бачиш? Я кохаю тебе так сильно, що не можу дозволити собі бодай у чомусь тебе обмежити. Бо це вб’є ту чарівну дику істоту, яка живе в тобі, а з нею загине й твоя сила.

Він почав був говорити, проте Франческа зупинила його.

— Роберте, я ще не закінчила. Якби ти взяв мене на руки, відніс до свого пікапа й примусив поїхати з тобою, то я б не огиналася. Я б навіть не перечила, якби ти просто попросив мене. Але не думаю, що ти так учиниш. Ти надто делікатний і дуже добре розумієш мої емоції, мою відповідальність за інших. Так, якоюсь мірою це все нудне — маю на увазі своє життя. У ньому бракує романтики, еротики, танців у кухні при свічках і чарівного відчуття, коли поряд є чоловік, що вміє кохати жінку. А найбільше в ньому бракує тебе. Однак мене тримають ці кляті обов’язки. Перед Річардом, перед дітьми. Якщо я просто піду геть, назавжди зникну, це завдасть Річардові важкого удару. А може, й уб’є його. На довершення всього — і це, мабуть, найгірше — він буде змушений прожити решту життя, чуючи, як шепочуться довкола: «Це Річард Джонсон. Кілька років тому його темпераментна італійська жіночка втекла з якимось довговолосим фотографом». Річардові доведеться пройти крізь це. Та й діти, поки живуть у Вінтерсеті, чутимуть кпини зусібіч. Вони теж страждатимуть. І зненавидять мене за це. Тож, хоч як я жадаю тебе, хоч як я хочу бути з тобою й почуватися частиною тебе, мені не вдасться махнути рукою на власні обов’язки. Коли ти приневолиш чи переконаєш мене поїхати з тобою, то я, як уже й казала, не зможу тобі опиратися. Я не маю нічого більшого за почуття до тебе. Звісно, я не хочу позбавляти тебе дороги, та все одно поїду з тобою через своє егоїстичне бажання бути поруч. Але, благаю, не силуй мене. Не змушуй мене кидати моїх обов’язків. Я не зможу спокійно жити далі з думкою про те, що скоїла. Якщо я поїду з тобою, то ця думка згодом оберне мене на когось іншого. Я не буду більше тією жінкою, яку ти покохав.

Роберт Кінкейд мовчав. Він чудово розумів усе, що вона казала про дорогу, про обов’язки, про те, як почуття провини змінить її. І в чомусь погоджувався з Франческою. Дивлячись у вікно, чоловік боровся з собою, щосили намагаючись зрозуміти її до кінця. Франческа заплакала.

Вони довго обіймались, а тоді він прошепотів:

— Я хочу сказати тобі одну річ, Франческо, лише одну. Я ніколи цього не казав нікому. Прошу тебе, запам’ятай. У цьому непевному світі така певність випадає лише раз і ніколи не повторюється, хоч скільки життів ти проживеш.

Уночі вони знову любилися. То була ніч з четверга на п’ятницю. Вони лежали поряд, торкаючись одне одного й перешіптуючись, аж поки зовсім розвиднілось. Франческа ненадовго заснула, а коли прокинулася, то сонце вже стояло високо над обрієм і безжально палило. Вона почула, як рипнули надворі дверцята Гаррі, і накинула перший-ліпший одяг.

Коли вона зайшла до кухні, Кінкейд уже зварив каву й сидів за столом з цигаркою в руці. Побачивши Франческу, він усміхнувся. Вона кинулася до нього, обхопила руками його голову й уткнулась обличчям у його шию. Його руки обвилися навколо її талії. Він розвернув її й посадив собі на коліна, не випускаючи з обіймів.

Нарешті Роберт підвівся. На ньому були його старі джинси з помаранчевими шлейками поверх чистої сорочки кольору хакі й туго зашнуровані чоботи «Ред вінґз». На поясі висів швейцарський армійський ніж. Жилет