Читати книгу - "Необдумана Міловиця"

«Де ви, мамо, тепер знайдете багатих? – зітхала Ярина. – Тепер скрізь – одні колгоспники».

«Ну то шукай хоч роботящого та розумного парубка, все не будеш бідувати! І затям, Ярино, що в нас багатства нема, тож видивляйся, аби в його батьків була хата, або ж щоб могли вам хоч чимось допомагати!»

«А Тимкові гроші? – перепитувала у твоєї матері, Міловице, Ярина. – Тато казали, що справлять мені за ті гроші плаття!»

«Ет! – махала рукою мати. – Може, й справить, як здужає назад гроші видерти. Бо ж заніс дурний батько твій Тимкові гроші і здав до банку, а других грошей у нас нема! І аби забрати ті гроші, Ярино, то стало б не тільки тобі на плаття, але ще й на весілля – і на твоє, і для Явдохи, Тетяни, ще й Катерині залишилося б».

Ото й придивлялася, Міловице, твоя сестра Ярина до женихів і вибрала серед них найкращого – Василя.

«Тату, ми з Василем будемо женитися!» – якогось разу сказала увечері за столом твоєму батькові Кіндратові його друга дочка Ярина.

«Ну то й женіться, – відповів на те батько, – тільки ж чи не так, дочко, як наша Міловиця?»

«О! Ярина – не Міловиця! – вступилася за дочку твоя мати Горпина. – Ця вже не прийде й не сяде нам на шию. За кого ж ти будеш йти, чи з нашого села хлопець?»

«Із нашого, це, мамо, Василь Горбань».

«О! Ці свати будуть гарні! – зраділа на Яринині слова твоя мати, Міловице. – Буде до кого хоч на празник у гості піти! Чи, може, не доведи господи, і ти захочеш прийти із своїм чоловіком у батькову хату та й тут у нас разом із ним на голові сидіти?»

«Не прийду, не бійтеся. Ми з Василем про це вже говорили, будемо жити у його батьків спочатку, а там уже буде видно».

«А що ж каже його мама?» – перепитав Ярину батько.

«Я, тату, не знаю. Але Василь питався – і вони не проти, щоб ми женилися. Просили тільки спитатися, коли приходити з хлібом?»

«Василь – найстарший син у Горбанів, – радісно зітхнула твоя мати, Міловице. – Тож хату, думаю, свати здужають синові поставити. А як ні – то й із свекрухою, Ярино, собі помиритеся. Що там тепер миритися? Все рівно кругом – колгосп!»

Отак про все поговорили й вирішили твої батьки, Міловице, кликати сватів за тиждень у неділю, а вже на сватанні й говорити про твоєї сестри Ярини весілля.

«Ну то що, батьку, – казала після того, як обмінялися із Горбанями хлібом, твоя мати, Міловице. – От і пригодяться тепер нам Тимкові гроші. Бери ті бумаги з-за ікони, та й їдь назавтра до Умані. Підеш у банк і скажеш, що треба дочці робити весілля, от на це гроші й забираєш!»

«Да-а-а, буду я розказувати, навіщо мені треба мої гроші! Треба – значить треба! – притиснув на слові твій батько, Міловице. – Поїду та й заберу!»

«Якби ж тільки так швидко, тату, вам гроші тепер віддали, як тоді забирали», – боялася за долю грошей Ярина. Бо сестра твоя вже придивилася на базарі для себе гарної білої матерії на весільне плаття. Лишилося тільки купити та й іти до швачки, щоб знімати мірки. А тоді треба було замовити вінок із парафінових квіток молодій на голову – та й чекати весілля!

«А ти помовчи! – спересердя крикнув на твою, Міловице, сестру Ярину батько. – Ще вона буде носа сунути! Сказано, що гроші можна буде взяти в будь-який момент, от тепер піду й візьму! Буде, Ярино, твоє весілля не згірш, ніж у людей!»

«Дивись, бо тільки на ці гроші й є надія!» – зітхнула мати.

І хоч певен був, Міловице, твій батько, що назавтра вдасться йому забрати Тимкове золото, однак перед сном довго крутився на постелі він і заснув аж над ранок. А коли твоя мати стала штовхати батька під боки, щоб вставав, він тільки сердито буркнув:

«Піду вже післязавтра, чогось сьогодні нездужаю».

Пам’ятаєш, Міловице, уже теплий весняний дощ був повимивав у снігу дороги, як рушив твій батько Кіндрат до Умані. Скоро, через два тижні, мали робити Ярині весілля, то ж треба було багато всього купити.

Ярина ж пасіювала й плакала, що не встигне пошити плаття. А мати батька поїдом їла: їдь та й годі!

«Ти забирай гроші всі! – повчала мати перед самою дорогою. – Скажеш там, що весілля буде велике, тож частиною грошей не одбудешся!»

«Ну ти подивися мені! – сердився твій батько, Міловице. – Скільки я вже буду казати: хто мене там буде питати, нащо мені мої гроші! Треба забрати – от і забираю. І кінець!»

«А як забереш гроші, то зразу зайдеш в Умані в лавку та набереш гарного краму мені на нову спідницю. Треба ж колись і мені гарно вбратися!» – наказувала мати, вкладаючи до воза клунок із обідом.

Розказувала потім Ярина, як батьків віз викотився на дорогу й забризкав болотом куток хати – погана була прикмета!

Аж під вечір добився твій батько, Міловице, до Умані.

Розпитував він усю дорогу в людей, куди треба їхати, бо ж уперше був у місті й ще не знав, куди саме йому завертати.

Але коли знайшов твій батько Уманський банк, то було вже пізно й у банку зачинено.

«Приходьте назавтра!» – сказав сторож і затягнув фіранкою скло у вікні.

Мусив твій батько, Міловице, проситися ночувати до чужих людей. Заплатив гроші за місце для коняки й для себе; ліг на лаву під стіною, вкрився свиткою і заснув.

А як тільки у вікнах почало розвиднюватися, батько твій, Міловице, вже й схопився був на ноги, бо не міг більше в чужій хаті влежати, та ще й дуже тривожився: чи ж забере він із банку свої гроші тепер…

До банку було дуже близько, тому рішив батько залишити воли у хазяїна, а самому пішки йти. І поки дійшов до банку, там уже й відчинилося.

Зайшов твій батько у низеньку кімнату з довгими вікнами, і побачив, що за перегородкою сидів чоловік у білій сорочці й нарукавниках, та гортав