Читати книгу - "Зорі, що купаються у річці"

class="p1">Софійка пішла на своє місце. Галя, то ж бо Геля, про щось жваво щебетала зі своєю подругою. Софійка зрозуміла, що тут грошей їй не дадуть. Але дарма. Вона ще спробує в одному місці. «Безвихідних ситуацій не буває, — втішала себе Соня. — Треба вміти лише знайти цей вихід». Соня відчула, що задихається у цьому задушливому приміщенні, що їй бракує свіжого повітря. Дівчина попрохала Галю вийти з нею надвір. Подруга щось прошепотіла Стасові у вухо та потягла Соню за собою.

— Сумочка, — згадала Соня, — я забула свою сумку.

— Облиш. Що з нею станеться? Там усі свої.

Соня йшла за Галею кудись по темному коридору. Підлога під нею трохи похитувалася та від випитого шампанського шуміло у голові. Вона не помітила, як Галя завела її в якусь кімнату, де було вимкнене світло. На мить Софійка загубила подругу з поля зору. Натомість, загорілося світло і вже перед зачиненими дверима стояв посміхаючись Стас. Дівчина рвонула до дверей, але хлопець перекрив вихід своїм тілом.

— Пусти! — дівчина наказала, не попрохала.

— Ні, — посміхнувся Стас. — Пташечко, клітку зачинено.

Софійка озирнулася та побачила, що знаходиться у кімнаті на кшталт готельної. Про це свідчило величезне акуратно заправлене ліжко посеред кімнати, велике дзеркало на стіні та шафа-купе для одягу.

Стас схопив Соню в обійми, намагаючись поцілувати. Він весь пашів від бажання оволодіти нею. Дівчина всіма силами запручалася, намагаючись відштовхнути нахабу та прорватися до дверей. Від її пружного тіла, що було так близько, хлопець зовсім втратив розум та намагався схопити на руки, щоб віднести до такого бажаного ліжка.

— Відпусти, — пручалася Софійка, — бо буду кричати, кликати на допомогу!

— Ніхто не прийде сюди, — шалено шепотів він. — Скажи, що ти моя.

Соні вдалося вивільнити з обіймів праву руку й вона з силою вліпила хлопцеві по щоці смачний ляпас. Один, потім другий, третій. Хлопець закляк від несподіванки на місці. Такого він не очікував! За все життя його ніхто навіть пальцем не зачепив!

— Якщо ти мене зараз згвалтуєш, то решту свого часу гнитимеш у в'язниці! — кинула вона у гніві.

— Не вийде, бо мій батько — головний прокурор, — сказав він.

Стас відпустив дівчину, але від дверей не відійшов. Розчервоніла, з розтріпаним волоссям, з палаючими від гніву темними очицями вона була прекрасна!

— Соню, я кохаю тебе, — сказав він тихо.

— Не бреши мені та й сам собі, — зневажливо мовила дівчина. — Ти не вмієш кохати, бо не знаєш, що таке кохання.

— Чому ти так думаєш?

— Бо якщо б знав, то зрозумів би мої почуття. Я кохаю іншого, і ти це знаєш.

— Іншого? Кого? Вітра в полі? Та він покинув тебе напризволяще. Тебе й твого помираючого старого!

У Софійки закипіло все всередині від гніву та такої несправедливості. Не роздумуючи вона знову вліпила йому ляпаса.

— Не смій так казати! — несамовито закричала вона. — Чуєш?! Не смій!

— Йди! — Стас відчинив двері. — Котись під три чорти! Кому ти потрібна, селючка у старому платті?! Приповзеш до мене за допомогою. На колінах будеш плазувати переді мною, до землі будеш кланятися, — прошипів він.

— Не дочекаєшся! — скрикнула Соня, біжучи навмання кудись по коридору.

Вона вискочила на вулицю та вдихнула повітря на повні груди. Її сумочка з гаманцем залишилася там, всередині приміщення, в яке вона більше не повернеться. Насправді, в гаманці були гроші лише на зворотну дорогу, але назад нема ходу. Софійка спіймала таксі та поїхала до села.

Охолонувши, їдучі в автівці додому, вона подумала, що ця поїздка виллється їй в копійчину. Але дарма. Дарма, що вона віддасть таксистові майже всі заощадження, що тримала вдома. Головне, швидше повернутися до рідної домівки, щоб не бачити та не чути ані Стаса, ані Галі, чи пак, Гелі.

Розділ 22

Софійка їхала до незнайомого села під назвою Олександрівка. Трясучись у старенькому «ПАЗІ» по грунтовій дорозі, вона до цього часу дуже хвилювалася та не могла зрозуміти, як у неї вистачило сил зробити такий вирішальний крок.

У Олександрівці жила її мати Агафонова Ольга Андріївна. Що вона знала про неї, окрім прізвища, ім’я та по-батькові? Майже нічого. Лише те, що та колись вела розпутне життя. Але це було давно. А час має властивість змінювати людей. Можливо, мати вже шкодує, що так вчинила з нею?

А ще Соню хвилювало те, що доведеться, можливо, вперше в житті звернутися до незнайомої жінки зі словом «мама». Від цієї думки ставало якось лячно. Таке просте, а водночас, складне слово «мама».

Дівчина зійшла на зупинці й огляділася навколо, підставивши під вітерець своє обличчя. Село було перед очима, як на долоні, бо зупинка була на пагорбі, а хатини розкинулися, розляглися вздовж дороги, розсипалися по балці, потонули у зелені з домішками золотавого кольору. Десь внизу блищала на сонці невеличка річечка, яка згори здавалася тихою та спокійною.

Софійка угледіла чоловіка, який йшов дорогою. Вона підійшла до нього, як водиться в селі, привіталася, запитала, де живе Агафонова Ольга. Той розповів, як знайти її хату, й Соня пішла понад будинками. За дерев'яним парканом вона побачила невеличку хатку, яку, мов гігантська парасолька, накривала величезна липа. У грудях шалено калатало серце, коли Соня зважилася постукати залізною клямкою.

— Є хтось вдома? — погукала дівчина чужим, дрижачим голосом. Загавкав песик, і на подвір’ї з’явилася вона, її мати. Сумнівів ніяких не було. Таке ж золотаве хвилясте волосся, як і у Соні, така ж худенька, дуже схожа на Соню, але під очима синюваті кола, лице не свіже, жовте, змарніле. Напевне, жінка одразу пізнала гостю. Вона завмерла посеред двору, потім чомусь почала швидко-швидко терти руки фартухом.

— Можна? — Софійка першою опанувала себе.

Жінка підійшла, відчинила хвіртку й одразу кинулася обнімати дівчину.

— Соню, Соню, — повторювала вона та почала плакати. — Доню моя…

Серце дівчини наповнилося щемом. Дівчина в що хвилину пошкодувала, що не приїхала раніше. Жінка їй здалася такою безпорадною, нещасливою та сумною.

— Ходімо, ходімо до хати, — запросила вона. — Шарику, перестань лапати! А кістка тобі в глотку! Не звертай на нього, Соню, уваги, він не кусається.

Софійка зайшла до хати й у ніс одразу ж вдарив стійкий запах перегару.

— Не звертай уваги, — сказала жінка. — У нас не прибрано. Ми ж не чекали гостей. А у селі, сама розумієш, роботи непочатий край.

Жінка заметушилася, згрібаючи розкиданий брудний одяг зі стільців. На розкиданому ліжку стара ватяна ковдра без пішви,[Пішва — підодіяльник] на столі — пожовклі газети, недопита пляшка горілки, старі, жовті перестиглі огірки та заляпані брудними пальцями чашки.