Читати книгу - "ТАРС уповноважений заявити…"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— У вас у буфеті питимемо чи зайдемо в кафе? — спитав Константинов.
— Нема за що пити, товаришу любий, і, крім того, в пас сухий закон, директор фірми гіпертонік, сам не п'є і всіх тримає в чорному тілі, єфрейтор, а не людина. Коли що-небудь серйозне буде — приїжджайте, допоможу, заради Ольги каштан з вогню витягну. Вона мені сказала, що ви в Луїсбург їдете?
— Так. Передати щось? Чи привезти?
— А ви по якій лінії?
— По юридичній.
— Як це розуміти?
— Я їду шаргінські поставки взаконювати.
— Знаєте Леопольда?
— Тільки прізвище…
— Свята людина. Мцирі. Я чому спитав, від кого їдете… Подумав, може, посприяєте: на півжигуля назбирав грошей, а треба ж на другу половину заробити. Я ще років на два поїхав би попрацювати за кордон. Леопольд обіцяє, але, знаєте, людина він маленька, всього лише економіст, а по вашому обличчю видно, що вагу маєте.
— Тобто як?
— А цього не поясниш, це тільки відчути можна.
— Давно повернулися з відрядження?
— Недавно.
— Країна цікава?
— Нічого собі. Там що добре? Можна радіоапаратуру за зниженими цінами купити, прямо з Гонконгу. Текстиль непоганий. Взуття, правда, нікудишнє. Кажуть, в Іспанії взуття дешеве, за десять баків[3], кажуть, можна класні баретки взяти. — Парамонов закрив капот. — Все, можете спокійно їздити, але бошівські проводи все-таки купіть, горя не знатимете.
— Спасибі за пораду. У вас тут води холодної немає?
— В буфеті мінеральна.
— А яка? Мені тільки «Слов'янівську» можна, в мене виразка шлунка.
— А біс його знає, яка в них є. Яку завезуть. Олечці вітання передайте, нехай тільки не дуже ганяє, аж надто відчайдушно вона їздить…
— Передам. Ви її вчили їздити?
— Ні.
— Чоловік?
— Вів був проти. Дуже боявся, що вона попаде в аварію, там ганяють машини на страшній швидкості, не то що в нас.
Константинов витяг з портфеля пляшку джину й подав Парамонову:
— Спасибі, Михайле Михайловичу.
— Та що ви, — відповів той, але пляшку, озирнувшись, узяв.
— Я, по-моєму, з Зотовим зустрічався, — сказав Константинов, сідаючи в машину. — Він трохи накульгує, здається?
— Еге ж.
— Хороший чоловік?
— Паскудний. Правильно Ольга зробила, що покинула його.
— Чому?
— Зануда. Те йому не так, це не так. Я його машину останнім часом відмовлявся ремонтувати. Прискіпується до всього, перевіряє, ніби з пройдисвітом має справу: принюхується, як автоінспектор. Воно так буває: декому ця горілка заважає, один божеволіє від склянки горілки, а в другого очі веселішими стають та й робота йде на лад.
— Він сам, по-моєму, добряче випиває.
— Ні, не треба казати чого немає, він не п'є, може одну чарчину вихилити. Правда, може й літр видудлити, але по ньому не видно, наче й у вічі не бачив, і не на радість це йому: в колонії таємниць нема, все одне про одного знають…
— Невже все? — хмикнув Константинов і увімкнув запалювання. — Все одне про одного знати не можуть. Людина сама про себе не все до кінця знає. Спасибі ще раз, до зустрічі.
«Славіну.
Знайдіть можливість побувати в тому відділенні дорожньої поліції, куди доставляли Парамонова. Постарайтесь з'ясувати, чому його затримали.
Центр».
Славін
Славін усе зрозумів, коли троє поліцейських пройшли повз нього в супроводі портьє й відчинили двері тієї кімнати, де працював Белью: кімната без вікна, над головою — труба кондиціонера, душно: на верстаку закріплено лещата, інструмент розкладено на шкіряному фартусі, причому розкладено так, що відразу можна здогадатися — росіянин працював: безлад був незвичайний, натхненний, можна сказати, так тільки наш робітник старається, забуваючи про час, про все на світі; потім похопиться, гляне на годинник — пізно вже, кине все, як є; німець або ж американець складе інструмент за п'ять хвилин до кінця роботи, в нього годинник у мозок вмонтовано, зайвої хвилинки не змарнує, вона, як долар, має ціну.
— Де ж ваш умілець? — спитав Славін у портьє. — Мені сказали, що тільки він може допомогти мені полагодити ракетку…
— Умільця вбили, — відповів той, але один з поліцейських так глипнув на нього, що портьє, ніяково кашлянувши, одвернувся від Славіна, одійшов у куток, підсунув табуретку й сів.
— Встаньте, — сказав той самий поліцейський, — і нічого не чіпайте руками.
Славін пішов до себе в номер, відчинив балкон, сів у шезлонг, з хрускотом потягся.
«А я тебе недооцінив, Глебб, — подумав він. — Ти вдарив мене. Сильно вдарив. Але цим ударом ти підтвердив, що ви завербували в номері когось із наших, тепер це вже безперечно. Виходить, Белью писав правду. Тепер ніхто не може тицьнути пальцем в одну з тих фотографій, які лежать у мене в кишені.
Славін спалив у ванній фотографії, які взяв уночі в посольстві, попіл розтер у руках, злив водою, попирскав спреєм, щоб не пахло горілим папером, повернувся на балкон.
«Потрібна точна, вивірена дезінформація, — зрозумів нарешті Славін. — Я повинен заспокоїти Глебба, бо інакше я не виконаю завдання, все піде нанівець, ми не знайдемо шпигуна. І в цьому мені може допомогти лише одна людина — Дік. Я повинен — через нього — запевнити Глебба, що пішов я в ресторан минулої ночі зовсім випадково, просто це була п'яна безглузда випадковість. Белью я не бачив, просто не міг бачити. Я повинен переконати його, що він даремно злякався мене. Я зможу це зробити, коли відкрию Полу частину правди. А він зрозуміє, що Глебб — з ЦРУ, це теж мені стане колись у пригоді».
В барі майже нікого не було. Пол Дік прийшов похмурий, брезклий, руки в нього трусились.
— Алкоголізм — хвороба соціальна, Іване, — зітхнув він. — Принаймні ця версія дозволяє мені пити з самого ранку. Ви щось хильнете?
— Каву. Хочу поганяти на корті… Послухайте, а чому ви мене називаєте Іваном?
— Для мене всі росіяни Івани. Це ж чудово, коли націю визначають іменами. Нас, наприклад, Джоном не називають, а жаль.
— Чому?
— А тому що ми йдемо врізнобіч, кожний за себе, у нас нема єдиної спрямованості. Ви ж моноліт, як вам скажуть, так і робите.
— Толстого перечитайте, Пол, Достоєвського… Не треба вважати націю отарою баранів, яка німо виконує наказ. Читайте російську літературу.
— Література все бреше. Вона напускає туману. Коли почитаєш Діккенса, то виходить, що британці найсентиментальніша нація. А вони сипаїв у цей час з гармат розстрілювали. Мопассан писав правду про французів: пригадуєте, як один братик другому руку відрубав, аби тільки сітку зберегти, рибальську сітку. А ми: «Французька легкість, французька легкість!» Вони ж наймеркантильніші люди на землі, ці французи. А Гете з його
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «ТАРС уповноважений заявити…», після закриття браузера.