Читати книгу - "П'ятеро поросят"

Еркюль Пуаро стенув плечима,

— Мода оживляє багато дечого… Старі мелодії, старі водевілі, старі костюми і навіть злочини минулого.

— Тьху!

— Тьху, якщо вам хочеться, але ви не зміните людського норову. Вбивство — це драма. Потреба в драмі в людей надто сильна.

Лорд Діттишем прошепотів:

— Знаю, знаю…

— Так що, як бачите, книжка буде написана. Моє завдання — перешкодити проникненню туди помилкових тверджень і фальсифікацій відомих подій.

— Події, наскільки мені відомо, були обнародувані.

— Так. Але не їхні тлумачення.

— Що ви цим хочете сказати, пане Пуаро?

— Дорогий мій лорде Діттишем, є багато поглядів на одні й ті ж події. Наприклад, історичні. Відомо, що написано багато книжок про Мері, королеву Шотландії. В одних вона зображена великомученицею, в інших — розкладеною і безпринципною жінкою, а подекуди — досить убогою духом, інколи навіть убивцею та інтриганкою…

— А у справі Крейля? Крейль був убитий своєю дружиною, це безперечно. Під час процесу моя дружина була мішенню наклепів, по-моєму назаслужених. Її повинні були непомітно вивести з залу суду. Громадська думка була проти неї.

— Англійці, — сказав Пуаро, — є високоморальний народ.

Лорд Діттишем вигукнув:

— Так, дідько б їх узяв! — Затим, глянувши на Пуаро: — А ви?

— Я дотримуюсь звичайних моральних принципів життя.

Лорд Діттишем мовив:

— Мене цікавить, якою була насправді ця пані Крейль. Ця поза несправедливо ображеної жінки… У мене таке враження, що тут щось не те.

— Ваша дружина могла б про це знати.

— Моя дружина… — сказав лорд Діттишем. — Я не згадував про це жодного разу!

Пуаро глянув на нього з особливим інтересом,

— Я починаю дещо розуміти…

Лорд запитав різко:

— Що розуміти?

Пуаро злегка вклонився:

— Творча уява поета…

Лорд встав, подзвонив і сказав різким тоном:

— Моя дружина чекає на вас.

Двері відчинилися.

— Ви дзвонили, мілорд?

— Проведіть пана Пуаро нагору, до леді Ельзи.

Пуаро подолав два ряди сходинок у м'яких килимах.

Штучне світло… Гроші, всюди гроші! Гарного смаку — менше. В кімнаті лорда Діттишема була суворість, стриманість, а тут, в решті кімнат, стільки марнотратства! Речі вищого сорту. Не обов'язково найкращі, але найвразлиіші. Речі, які купуються за принципом: аби дорогі, хоч і без смаку.

Пуаро подумав: «Печеня? Так, печеня!..»

Кімната, до якої його завели, не здавалась простора. Велика вітальня була на першому поверсі, а це — особистий салон господині дому. Сама господиня стояла зіпершись на поличку каміна, коли Пуаро запросили ввійти.

Він ніколи не пізнав би Ельзу Грієр по картині, баченій у Мередіта Блейка. То був портрет молодості, втілення життєвої сили, а тут — нічого того. І здавалося, ніколи й не було. Воднораз він відчув одкровення, в якому не давав собі звіту, дивлячись на живопис Крейля. Ельза була гарна. Так, жінка, яка йшла йому назустріч, була дуже гарна. І зовсім не стара. Власне, скільки їй було років? Не більше тридцяти шести, якщо тоді, коли розігралася трагедія, було двадцять. Дбайливо розчесане чорне волосся обрамляло досить правильної форми, з майже класичними рисами обличчя. Зі смаком накладений грим робив його ще привабливішим. Він відчув, як у нього стискується серце. У цьому, мабуть, був винний старий пан Джонатан, який говорив йому про Джульєтту. Безперечно, тут не було й сліду Джульєтти, хоч Ельза могла наштовхнути на думку про неї, однак уже без Ромео… Власне, в тому й особистість Джульєтти як персонажа, що вона повинна вмирати молодою.

Вона зустріла його спокійним і дещо монотонним голосом.,

— Мене надто зацікавив ваш візит, пане Пуаро. Сідайте і скажіть мені: що б ви від мене хотіли?

Пуаро задумався. «Великі сірі очі — ніби мертві озера. Ні, її не цікавить. Її нічого не цікавить». Вірний своїй тактиці Пуаро знову прикинувся іноземцем:

— Я надто схвильований, мадам, я надто схвильований…

— О, чому?

— Тому, що я розумію, що це… це відновлення колишньої драми, мабуть, надзвичайно гірко для вас!

Здавалося, це її зацікавило. Насправді ж вона просто від душі забавлялася.

— Це, певно, мій чоловік втовкмачив у вашу голову такі думки? Він бачив вас, коли ви прийшли?.. Але ж він абсолютно нічого не розуміє. І ніколи не розумів. Я зовсім не така вразлива, як він собі уявляє. — У її голосі відчувалося, що все це продовжує її забавляти. — Вам відомо, що батько мій був робітником на заводі? Він багато трудився і зумів нажити капітал. Це можуть зробити лише наполегливі люди, не тонкошкірі. Я також така.

Пуаро сказав подумки: «Так, це правда. Делікатна жінка навряд чи наважилася б піти в будинок Керолайн Крейль»,

Леді Діттишем запитала:

— Чого б ви хотіли од мене?

— Ви впевнені, мадам, що для вас не буде надто боляче згадати минуле?

Вона замислилася на мить, і Пуаро подумав, що леді Діттишем надто відверта жінка. Вона могла збрехати ненароком, але ніколи задля власного задоволення.

Ельза Діттишем сказала, роздумуючи:

— Боляче? Ні. Мабуть, я хотіла б цього.

— Чому?

Вона відповіла роздратовано:

— Адже це дурний тон — ніколи нічого не відчувати…

— У такому разі, леді Діттишем, моє завдання полегшується. У вас добра пам'ять?

— Гадаю, непогана.

— І ви впевнені, що повернення до подробиць тих днів не змусить вас страждати?

— Це мене зовсім не зачіпає. Ці речі боляче сприймаються тільки тоді, коли вони відбуваються.

— Це я знаю. Але в декого…

— Так, мій чоловік ніяк цього не може зрозуміти, він вважає, що процес зі всією його тяганиною був для мене жахливим іспитом.

— А хіба не так?

Ельза Діттишем сказала:

— Ні, мені це подобається. — В її голосі яскраво відчувався відтінок задоволення. — Боже мій, ця стара бестія Депліч! Чого він тільки не робив, щоб притиснути мене до стінки! Але мені подобалося боротися з ним. І він не зумів мене перемогти. — Вона усміхнулася і глянула на Пуаро. — Сподіваюся, я не розчарую вас. Двадцятирічна дівчина, мабуть, повинна була мати вигляд пригніченої, знищеної чи що-небудь в цьому роді. Я такою не була. Мене не зачіпало те, що мені говорили… Я бажала тільки одного…

— Чого?

— Зрозуміло, бачити її із зашморгом на шиї.

Пуаро стежив за її руками — гарними, але з довгими загнутими нігтями — хижими руками.

— Ви вважаєте мене мстивою? — спитала Ельза. — Так, я мстива. До всіх, хто заподіяв мені зло. Та жінка була, по-моєму, мізерна, нікчемна. Вона знала, що Еміас любить мене, що він має намір її залишити, і, вона вбила його тільки для того, щоб він не був моїм… Ви не вбачаєте в цьому підлоти?

— Ви не спроможні