Читати книгу - "Казки про богатирів та лицарів"

— Не вірю.

— Ну, дивіться…

Син поклав яйце на землю, вдарив по ньому з трьох боків своїм прутиком і подумав, щоб постав палац… І палац почав рости й рости. Виріс аж на двадцять чотири поверхи.

Батько не міг надивуватися. Коли палац зробився таким, як був на високій горі у Поганина, син узяв батька за руку і повів з одного поверха на інший.

На дванадцятому поверсі він відчинив двері і показав на ліжко:

— Чи пізнаєте ту жінку, що спить?

— Ні… Розбуди її.

— Мамко, вставайте!

Мати підхопилася і не розуміється, де вона знаходиться. Глянула на царя і питає сина:

— Що це за чоловік?

— Це мій нянько, а ваш чоловік.

— Я не вірю.

— Ну, якщо не вірите, то ходіть за мною.

Син узяв її за руку і повів униз, у старий палац.

— Тепер вірите?

Мати не впізнавала царського палацу, лише коли побачила колиску, де хлопчик колисався, і ліжко, де він народився, то сказала:

— Тепер уже вірю.

Тоді всі троє обнялися і розцілувалися. Зробили в палаці велику гостину, на яку запросили й сусідніх царів.

Як гості розійшлися, хлопець пішов спати, бо був дуже змучений. А його батько і мати в сусідній кімнаті стали розповідати, що вони пережили. Потім батько запитав:

— Ну, чи є ще десь на світі такий витязь, як наш син?

– Є… Син Зеленого царя.

Хлопець крізь сон почув ці слова, одразу схопився і став у дверях:

— Мамко, а де син Зеленого царя?

Мати з батьком знали, що хлопець не заспокоїться, доки не знайде того витязя, сина Зеленого царя.

— Дитинко моя, — почала просити його мати, — я лише так сказала. Такого витязя, може, і немає.

Але син не слухає… Вийшов надвір і — просто у стодолу до свого коня:

— Чи ти знаєш за такого витязя — сина Зеленого царя?

— Знаю, але тобі не треба їхати до нього, бо він сильніший і за тебе. Його кінь — мій двоюрідний брат, він сильніший і швидший за мене. У нього шабля не така, як оце у тебе: що він загадає — то зрубає; і рушниця не така: що він загадає — то стріляє. Не їдь ти до нього.

— Ні, поїду.

— Ну, якщо так, то їдь… Приготуй нам їжу на довгу дорогу.

Принц приготував, склав на коня й сів на нього сам.

— Як хочеш летіти — вітром або гадкою?

— Так, щоб і мені, й тобі було добре. Рушили в дорогу. Летять попід хмари — день, тиждень, два тижні. Прилетіли на високу гору.

— Ну, злізай.

Поїли, відпочили.

— Видиш ті білі верхи? — питається кінь.

— Виджу.

— То не гори, а палац Зеленого витязя. Зараз приїдемо туди. Витязь буде спати, він завжди спить у стайні, біля свого коня. Сам — на правому боці, а кінь — на лівому. Як зайдемо у стайню, ти мене прив’яжеш на місце коня витязя, а його коня переведеш на другий бік. Тебе той кінь до себе підпустить, а іншого когось не припустив би. Над Зеленим витязем — шабля і рушниця, а вони постійно колихаються і побрязкують, і він нічого не почує. Ти його шаблю зніми і прив’яжи на себе, а свою повісь. Потім ляж біля нього і штовхни його, щоб прокинувся. Сам прикинься, що спиш. Він схопить шаблю і — тебе по шиї, але шабля лише задзвенить, бо свого господаря не буде рубати. А якщо ви будете розщибатися, то нехай він кидає тебе першим, інакше ти охлянеш раніше.

Так і було. Зайшли вони у стайню, де спав Зелений витязь. Хлопець обміняв шаблі, обміняв коней і ліг біля Зеленого витязя. Штовхнув його три рази.

Витязь скочив на ноги, схопив шаблю — і хлопця по шиї… Але шабля задзвеніла. Розсердився і ще сильніше вдарив — раз, другий раз і третій раз. Але шабля хлопця не рубала.

— Тьху, щоб ти пропав! Чи ти чиста, чи нечиста сила?

— Я чиста душа… — підхопився хлопець.

Витязь подивився — шаблі і рушниці в них однакові.

— Чи будемо цімборами (побратимами)?

— Будемо.

І почали пити вино бочками. А коли були вже напідпитку, Зелений витязь каже:

— Ходімо на вечорниці. Є тут три дівчини, три сестри. Старша моя, середуща — іншого молодого принца, а молодша ще не має пари і буде твоя. Правда, якщо її не захочеш, візьми середущу.

Посідали на коней і їдуть, їдуть до тих дівчат, яких колись принц звільнив від батька — Поганина. Але Зелений витязь про все це не знав.

Як приїхали і стали перед їх палацом, сестри збігли вниз і впізнали обох легінів. Усі три найперше підбігли до принца, а молодша обняла його і поцілувала. Взяли його під руки й повели до світлиці.

А Зелений витязь сидів на коні й сердито дивився. Дівчата повернулися за ним і повели його в кімнату.

Почали гоститися. Коли всі наїлися і напилися, то дівчата почали гусляти, а два витязі — співати…

Та Зелений витязь усе п’є та п’є. Коли геть сп’янів, то почав різати зубами.

— Може, в тебе, цімборо, оскомина, що ти зубами ріжеш?

— Не оскомина в мене. Я ріжу зубами, бо ми два без крові не розминемося…

— Чому?

— Я був у цьому домі раніше за тебе, а дівчата найперше прибігли до тебе і повели в кімнату. Чому?

— Чому? Спитай їх.

Але він не питає, лише зубами ріже:

— Хочеш битися шаблями чи розщибатися?

— Як ти сам бажаєш.

— Будемо розщибатися!..

Коли вони стисли один одного під руки, Зелений витязь каже:

— Ну, кидай!

— Кидай ти, бо ти затіяв бійку.

І Зелений витязь кинув принцом до коліна в землю. Але той відхопився і кинув ним до пояса. Витязь натужився і кинув принцом до плечей. Принц вирвався і кинув ним до шиї, а тоді махнув шаблею і відтяв йому голову… Старші сестри заплакали, а молодша каже:

— Чого плачете? Зелений витязь винен сам. Розсердився, чому ми наперед завели в кімнату принца, а не його, і не хотів слухати — чому…

А хлопець сказав:

— Зелений витязь був у вас раніше за мене, то чому вас не звільнив? Не я, а він затіяв битку. Я мусив відрубати йому голову, бо інакше він мені би відрубав.

— Та ми плачемо, що два найсильніші витязі не могли жити в мирі.

Поховали витязя, і хлопець питає:

— Сестри, хочете їхати зі мною чи залишаєтеся тут?

— З тобою, з тобою! Ти нас звільнив, і будемо з тобою!

Принц