Читати книгу - "Джури-характерники"

— А як бути з тими, хто лишиться тут? З Саньковою матір’ю, з твоєю Жданою, з її ріднею? Нас, може, й не знайдуть, а от на них відомстяться.

Якусь хвилю Демко розмірковував.

— Ти диви, — нарешті сказав він. — А я про це й не подумав… О, а що коли з нього, як з пана Кобильського, зняти штани? Саньку, ти зміг би знову прикинутись якимось великим цабе?

Тепер уже замислився Санько.

— Спробувати можна, — відказав він. — От тільки треба ще подумати, ким прикидатися.

— Великим князем литовським, — підказав Грицик. — Чи польським королем.

— А ти знаєш, які вони на вигляд? — втрутився Швайка.

— Ні, — визнав Грицик.

— То ж бо й воно. Ні, Санька ми залишимо на крайній випадок. А поки що треба придумати щось інше.

— Якби ж то знаття, що саме, — зітхнув Грицик.

— Думайте, хлопці, думайте, — попрохав Швайка. — Бо я не можу думати. У мені зараз кипить така лють, що нічого в голову не лізе, крім того, щоб відірвати йому голову.

— Татари, — нараз обізвався Санько.

— Що? — повернувся до нього Грицик.

— Татари, — повторив Санько і невдоволено скривився. — Чомусь перед очима лиш це одне слово крутиться. А чому — треба ще подумати. Зачекайте трішки…

— Татари, кажеш? — перепитав Грицик. Він наморщив чоло і втупився в землю.

Нараз обличчя його просвітліло.

— Хасан! — вигукнув він.

— Що? — не зрозумів Швайка.

— Хасан нам допоможе, ось що!

— Добра думка, — сказав Санько. — Я теж про це подумав. Тільки мені це не надто подобається…

Проте Грицика вже було не спинити. Він озирнувся, щоб переконатися, що їх ніхто не підслуховує, і почав:

— Отже, я пропоную таке…

Спочатку Швайка й слухати не хотів про те, що задумали хлопці. А тоді з безвиході махнув рукою і відвернувся. Схоже, іншого шляху у них не було.

За якусь годину Швайка з Демком уже їхали в татарський степ, а Грицик з Саньком — у протилежний бік — туди, де збирався вершити свої справи новий хазяїн цих місць — пан Заремба. Заярний заходився про щось гомоніти з воронівським старостою Байлемом, а Кривопичка з Одудом забрали до себе їхні родичі — адже хлопці не були тут понад три роки.

Пан Заремба навіть і в думках не мріяв, що його землі виявляться такі чудові. Розкішна паша, зелені пагорби, високе чисте небо — все це йому видавалося чи не раєм. Та найголовніше — цей рай належав йому, і тільки йому. І навіть згадувати страшно, скільки він набігався від королівського замку до палацу великого князя литовського, доки добився прав на все це. Правда, отой товстун Кобильський попереджав, що в цих краях розбишака сидить на розбишаці. Тому він, Заремба, звабив зо два десятки найбільших польських відчайдухів обіцянками ситого й веселого тутешнього життя. Решту, набрану з місцевих вайлуватих здорованів, пристрахав, що в разі непокори або втечі насамперед постраждають їхні родини. Тож нині під його рукою зібралося майже півтори сотні добірних шабель, і тепер йому сам біс не страшний. З ними він наведе в цьому краю лад, а тоді, зігнавши тутешніх хлопів, зведе такі хороми, які й самому королю не сором показувати. А починати доведеться з канчуків та паль. Атож, хочеш бути господарем — мусиш стати жорстоким. І що найголовніше — він відчув, що йому це подобалось. Подобалось, коли низько кланялися, подобалось, коли одним лише порухом брови він вирішував долю того чи іншого хлопа. Ні, він таки наведе тут лад! І не тільки серед тутешнього бидла, а й серед тих, кого Кобильський з деякого часу боявся більше від татарів. Він, Заремба, ще й досі пам’ятає, як тремтів Кобильський з безсилої люті, коли розповідав про тутешніх козаків та волхвів. Але він, Заремба, їх не боїться. Бо перед прибуттям сюди зустрівся зі своїми віслянськими волхвами і ті відібрали для нього кілька жовнірів, що непіддатливі до жодних навіювань.

Щоправда, спочатку він гадав, що розповіді Кобильського про тутешні жахи — радше, наслідок його перепудженої уяви. Та виявилося, дещо з цього близьке до правди. Взяти хоча б того вурдалаку Швайку. За ним погналося п’ятеро найкращих жовнірів, на найпрудкіших конях. Від них ще ніхто не втікав…

Заремба стиха вилаявся. У нього перед очима ще й досі стояла глузлива посмішка переяславського старости, коли жовніри повернулися, мов обпльовані. Виявляється, воно таки правда, що той Швайка — вурдалака. Мали вже його от-от схопити — та він звернув на якусь лісову стежку, а тоді злющим вовком вилетів з кущів, кресонув зубами по шиї переднього коня і щез. Тож і не дивно, що коли повернулися його найхоробріші жовніри, то в них з переляку зуб на зуб не попадав. А переяславський староста, замість того, щоб теж вжахнутися, тільки зуби шкірить. Чи не заодно він з тією нечистою силою? Та й він, Заремба, теж маху дав: так знітився під тим насмішкуватим поглядом, що відпустив кропивнянського старосту разом з його хлопами.

Але більше такого не буде. Він уже знає, чого чекати, і готовий до всього. Головне, щоб не він, а його почали боятися! Помахом руки Заремба підкликав до себе найближчого жовніра — з тих, які не піддавалися чарам. Запитав:

— Прибули наші люди від Сули?

— Так, вашмосць, — виструнчився той. — Привели ще двадцятьох дужих хлопів і вісім возів збіжжя і хутра.

— Так мало?

— Більше, кажуть, не вдалося. У тій, як його… ага, Воронівці, хлопи, гідні вашої служби, кудись щезли. Лишилися самі старигани й жінки. І збіжжя не знайшли…

Слуга замовк, зі звичним уже острахом чекаючи, як його пан почне буряковіти і хапатися за шаблю.

Проте цього разу Заремба лише стулив вуста у зловтішній посмішці.

— Що ж, тепер їм навіть у пеклі не позаздрять…

Слуга схилив голову. Він знав, що слова його пана не розходяться з ділом.

САТАНИНСЬКИЙ ГРИБ

— Нічого не виходить, — поскаржився Санько. — Схоже, тут є чимало тих, на кого навіювання не діє.

Грицик прикусив губу. Він уже знав, що є й такі люди. Хоч дуже мало, але вони є. І, мабуть, не просто