Читати книгу - "Подорож Досвітнього мандрівника"

— Дівчинка! — гаркнув Рипічип. — Ця пані — королева.

— Ми нічого не знаємо про королев, — сказав Голос Шефа. (- Ми теж, ми теж, — погоджувально зашемрали Інші Голоси.) — Нам потрібне лише те, що вона може зробити.

— Що саме? — запитала Люсі.

— Якщо це образить честь її Високості, - додав Рипічип, — то ви навіть не уявляєте, скількох із вас ми переб’ємо, поки самі не загинемо.

— Ну, що ж, — залунав Голос Шефа, — це довга історія. Може, присядемо?

Пропозиція була тепло сприйнята Іншими Голосами, але нарнійці продовжували стояти.

— Отже, — промовив Шеф, — справа ось у чому. З давніх-давен — навіть важко собі уявити, наскільки давніх — цей острів був власністю великого Чаклуна. А ми всі є, або точніше, були його слугами. Отже, коротше кажучи, Чаклун, про якого йдеться, наказав нам зробити щось таке, що нам не подобалось. А чому? Тому що ми не хотіли цього робити. Тож Чаклун страшенно прогнівався на нас, бо — мушу вам сказати — він володів цим островом і не був готовий до спротиву. Він був вельми категоричний, якщо ви знаєте, що я маю на увазі. Але стривайте, про що я казав? Ох, так, отже, цей Чаклун пішов собі на гору… бо — ви мусите знати — він тримав усі речі, потрібні для чаклунства, а ми мешкали в долині… Тож. як я й кажу, пішов на гору і послав на нас закляття. Бридке закляття. Якби ви нас побачили, а я гадаю, що ви повинні завдячувати вашим щасливим зорям, що ви нас не бачите, вам було би важко повірити, як ми виглядали до того, як він нас зачаклував. Ви насправді б не повірили. Отже. Ми були всі настільки потворними й осоружними, що не могли витримати свого вигляду. І що ми тоді зробили? Що ж, я вам скажу, що ми зробили. Ми дочекались, поки Чаклун, про якого я казав, піде пополудні спати, прокралися сходами на гору і зухвало накинулись на його Книгу Чарів, аби побачити, чи не можна бува щось зробити з тим закляттям. І вірте мені чи не вірте, але запевняю вас, що ми не могли знайти нічого: я маю на увазі якесь закляття, яке би зняло з нас цю бридоту. Але час минав і старий щомиті міг прокинутись, а я весь смердів потом, тому я вас не ошукую, тож, скорочуючи розповідь, не знаю, на щастя чи на лихо ми нарешті натрапили на закляття, що перетворює на невидимок. І нам здалося, що краще бути невидимими, ніж настільки потворно бридкими. А чому краще? Бо так нам подобалося більше. Отже, моя дівчина, яка була у віці цієї дівчинки, що з вами, а було це солодке дитя, поки він її не закляв, хоч тепер… ну, але краще про це не розводитись… отже, як я кажу, моя мала дівчинка промовила те закляття, бо його мала промовити мала дівчинка або сам Чаклун, щоб воно подіяло, якщо ви мене добре розумієте, бо інакше б не подіяло. А чому ні? Бо нічого б не подіяло. Отже, та моя Кліпсі промовила закляття, бо, мушу вам сказати, читала вона справді гарно, ну й усі ми стали такими невидимими, як тільки можна мріяти. І запевняю вас, ми відчули велике полегшення, коли нарешті перестали бачити власні обличчя. Принаймні спочатку. Але, коротше кажучи, нам швидко це смертельно набридло. І ще одне. Ніхто з нас не помітив, чи Чаклун, про якого я вам перед цим розповідав, також став невидимим чи ні. Але, з іншого боку, відтоді ми його не бачили. Тому ми не знаємо, помер він чи кудись подався, а може, сидить там, на горі, невидимий чи спускається вниз і теж невидимий. І повірте мені, підслуховування нічого не дає, бо він завжди ходив босим і ніколи не робив галасу більше, ніж великий котяра. І скажу вам чесно, шляхетні панове, усе це вже стає просто нестерпним.

Так звучала розповідь Голосу Шефа, хоч я її сильно скоротив, оминувши все, що казали впродовж розповіді Інші Голоси. Адже насправді йому жодного разу не вдалося вимовити більше шести (або найбільше семи) слів, щоб його не перервали хорові потакування і заохочення продовжувати розповідь. А відтак для терпіння нарнійців це було велике випробування. Коли все це закінчилось, запанувала довга мовчанка.

— Але що спільного все це має з нами? — озвалася нарешті Люсі. — Я не розумію.

— Оце номер! Хіба я не закінчив і не виклав усе на чистоту? — здивувався Голос Шефа.

— Ти виклав усе, виклав усе ясно, шефе, — загриміли захоплено Інші Голоси. — Ніхто б не виклав цього ясніше і краще. Розповідай далі, шефе, розповідай далі.

— Але ж я не мушу розповідати всю історію спочатку… — почав Голос Шефа.

— Ні. Це зовсім не вимагається, — водночас відповіли Каспіян і Едмунд.

— Отже, щоб усе це викласти кількома словами, — знову озвався Голос Шефа, — ми вже віддавна все чекаємо на якусь маленьку дівчинку з далеких земель, таку, як ти, панянко, котра пішла би на гору, взяла Книгу Чарів, знайшла в ній закляття, яке здатне зняти закляття невидимості, і промовила його. І всі ми заприсяглися, що коли на острові з’являться перші чужоземці з маленькою дівчинкою, звичайно, бо якби її не було, все би було по-іншому, тому ми заприсяглися, що не дозволимо їм поїхати, поки вони не зроблять для нас того, що нам так треба! І саме тому, мої шляхетні панове, якщо ваша дівчинка введе нас в оману, нашим обов’язком буде перерізати вам усім горлянки. Але тільки з почуття обов’язку, сказати б, і, я сподіваюся, без жодної образи.

— Я не бачу вашої зброї, - сказав Рипічип. — Чи вона також невидима? — Ледве він вимовив ці слова, як вони почули свист і в одне з дерев увіткнувся спис.

— Це спис, — почувся Голос Шефа.

— Так, це спис, шефе, це спис, — притакнув хор Інших Голосів. — Краще не скажеш.

— А цей спис я тримав у руці, - вів далі Голос Шефа. Нашу зброю можна побачити лише тоді, коли вона випадає в нас із рук.

— Але чому ви хочете, щоб саме я це зробила? — запитала Люсі. — Чому цього не зробить хтось із вас? Чи серед вас нема дівчаток?

— Ми не наважуємось, не наважуємось, — промовили Голоси. — Ми ніколи знову не зайдемо на гору.

- Інакше кажучи, — сказав Каспіян, — ви хочете, щоб ця маленька