Читати книгу - "Повернення з зірок"

— Що сталося з Ардером? — запитав він.

Я розповів йому.

— Ви не знайшли нічого?

— Ні. Там не знаходять.

— Ви здалися мені…

— Розумію. Ріст і так далі, — відповів я.

— Так. Скільки вам зараз років? Біологічних…

— Сорок.

— Я міг би… — прошепотів він.

Я зрозумів його.

— Можете не шкодувати, — сказав я твердо. — Можете за цим не шкодувати. Ні за чим не шкодуйте. Розумієте?

Він вперше глянув мені в обличчя.

— Чому?

— Бо мені нічого тут робити, — сказав я. — Нікому я не потрібен. І мені… ніхто.

Він, здавалося, недочуває.

— Як вас звуть?

— Брег. Халь Брег.

— Брег, — повторив він. — Брег… ні. Не пам’ятаю. Ви були там?

— Так. В Аппреноусі, коли ваш батько привіз поправки, зроблені Геонідесом в останній місяць перед стартом… виявилося, що коефіцієнти рефракції в темних пилах були занадто низькі… Не знаю, чи вам це щось говорить? — нерішуче запитав я.

— Говорить. Аякже, — відповів він з особливим наголосом. — Мій батько. Аякже. В Аппреноусі? Але що ви там робили? Де ви були?

— У гравітаційній камері, у Янссена. Ви були тоді там, Ардер вас привів, ви стояли вгорі, на містку, й дивились, як мені дають сорок «g». Коли я виліз, у мене носом ішла кров… ви мені дали свою хусточку.

— А! То були ви?

— Так.

— Мені здавалося, що у тієї людини в камері… було чорне волосся.

— Так. У мене й тепер воно не світле, а сиве. Тільки зараз добре не видно.

Запала мовчанка.

— Ви, звичайно, професор? — запитав я, аби тільки щось спитати.

— Був. Тепер уже… ніхто. Вже двадцять три роки. Ніхто. — І ще раз дуже тихо повторив: — Ніхто.

— Я купував сьогодні книжки… Серед них була топологія Ремера. Це ваша чи батькова?

— Моя. Ви математик?

Він глянув так, ніби знову зацікавився мною.

— Ні, — відповів я. — Але… я мав чимало часу… там. Кожен робив, що хотів. Мені… допомагала математика.

— Як це зрозуміти?

— У нас було безліч мікрофільмів: белетристика, повісті, що завгодно. Чи знаєте ви, що ми взяли з собою триста тисяч назв? Ваш батько допомагав Ардерові комплектувати математичну частину… Чи ви знаєте про це?

— Знаю.

— Спочатку ми дивились на це як на… розвагу. Кажу, часу було багато. Але вже за кілька місяців, коли зв’язок із Землею повністю припинився і ми висіли там — здавалося, нерухомо по відношенню до зірок, — то, знаєте, читати, що якийсь там Петро нервово палив сигарету і його терзала думка, чи прийде Люція чи ні і що вона зайшла в рукавичках, — було якось дико. Одним словом, там ніхто цього і в руки не брав.

— А математика?

— Не одразу. Спочатку я взявся за мови і не покидав до кінця, хоч і знав, що це ні до чого, бо коли я повернуся, вони будуть уже архаїчними діалектами. Але Джімма і, особливо, Турбер заохочували мене до фізики. Мовляв, це може придатися. Я почав студіювати її разом з Ардером та Олафом Стівом, лише ми троє не були науковцями…

— Але ж ви мали науковий ступінь.

— Так, звання магістра з теорії інформації, космонавтики, а також диплом інженера-ядерника, але все це була практика, не теорія. Ви ж знаєте, як інженери розуміються на математиці. Так, значить, фізика. Але я ще хотів зайнятися чимось сам. І от — чиста математика. Я ніколи не мав здібностей до математики. Зовсім. Нічого, крім упертості.

— Так, — промовив він тихо. — Треба було її мати, щоб полетіти…

— Скоріше, щоб стати учасником експедиції, — поправив я його. — І знаєте, чому так було з математикою? Я це лише там зрозумів. Бо вона — поза часом. Праці Абеля і Кронеккера такі ж бездоганні тепер, як і чотириста років тому. Виникають нові шляхи, але й старі продовжують вести далі, не заростають. Там… там вічність. Лише математиці вона не страшна. Там я зрозумів, яка вона потрібна. І могутня. Ніщо не може з нею зрівнятися. І те, що вона мені так важко давалася, теж було добре. Я мучився з цим, а коли не міг спати, повторював матеріал, простудійований удень…

— Цікаво, — промовив він. Але в його голосі не було зацікавлення. Я не знав навіть, чи він мене слухає. В глибині парку здіймались угору вогняні стовпи, червоні и зелені пожежі, супроводжувані вигуками захоплення. Тут, де ми сиділи, під деревами, було темно. Я замовк. Але то була нестерпна мовчанка.

— Це допомогло мені витримати, — сказав я. — Теорія множення… те, що Міреа і Аверін зробили із спадщиною Кантора, ви знаєте. Це оперування величинами, безконечними, позаконечними… було чудове. Час, коли я сидів над тим, я пам’ятаю так, ніби все було вчора.

— Це не так уже й схоластичне, як вам здається, — буркнув він. — Ви, мабуть, не чули про праці Ігаллі?

— Ні, а що воно таке?

— Теорія змінного антиполя.

— Я нічого не знаю про антиподе. Що це таке?

— Ретронігіляція. З цього взяла початок парастатика.

— Я навіть не чув цих термінів.

— Атож, бо це було відкрито шістдесят років тому. Лише це було справжнім вступом до гравітології.

— Я бачу, що мені треба здорово засісти, — сказав я. — Гравітологія — це, мабуть, теорія гравітації, так?

— Більше. Цього не можна пояснити інакше, як математично. Ви пройшли Апп’яно і Фрума?

— Так.

— Ну то вам не буде важко. Це є розвиток метагенів у n-рівномірну конфігураційну зникаючу концентрацію.

— Що ви кажете? Але ж Скрябін довів, що немає інших метагенів, крім варіаційних.

— Так. Дуже гарний доказ. Але це перемінне, розумієте?

— Не може бути! Так це… відкривало цілий світ!

— Так, — сухо відповів він.

— Я пам’ятаю одну працю М’яніківського… — почав я.

— О, то дуже далеке. Щонайбільше… приблизний напрямок.

— Чи багато треба, щоб пройти усе, що було досягнуто за весь цей час? — запитав я. Він з хвилину помовчав.

— Навіщо це вам?

Я не знав, що відповісти.

— Ви більше не літатимете?

— Ні, — відповів я. — Я для цього вже старий. Не витримав би таких прискорень, які… та зрештою… не полечу більше.

Після цих слів ми замовкли надовго.