Читати книгу - "Меч Арея"

Людота, який трохи оклигав після побоїська, ховався разом із іншими отроками за старцевою засікою й слухав, а наступного дня пішов до кузні й спитав коваля Стояна:

— Який то є Юрів меч?

Коваль спідлоба глянув на отрока:

— Де чув єси про нього?

— Ввечері дідо казав.

— Що казав?

— «Було б не давати Велімирові меча!» — повторив Людота слова старця.

— То й що?

— Нічого. Тільки чув єсмь про той меч і від инчого.

— Від кого?

— Київського князя молодого. Той допитувавсь, а домажирич Малко, гладкий той, чув і в нас про те мовив.

Підоспіла в горні кузнь, коваль Стоян витяг її щипцями й поклав на ковадло, тоді заходився цюкати молотком, показуючи Людоті, де гатити молотом. І тільки коли розпечена кузнь охолола й почорніла, сказав таке, від чого в отрока очі на лоба полізли:

— Дідо Славута лже.

То було страшне святотатство — мовити отак про старійшого старця, що всьому й усім і голова, й розум, і совість, — і Людота перестав смикати за мотузку міха.

— Як, дідо лже? Але ж і ти, вуйку Стояне, нашого роду єси, а речеш...

— Дми, — спокійно завважив коваль. — До Велімира на полянах вирного не брали із смердів. Ні вири, ні димного, ні повозу — нічого не брали наші князі, та боляри, та можі. Все готам ішло. А як Велімир готів з Руської землі прогнав, то став сам брати дань із смерда.

Людота не міг утямити, чого бунтує проти старця вуй Стоян. Коваль знову витяг розпечений леміш і поклав на ковадло. Людота почав гупати, а думка не давала спокою. Хотілося ще спитати про Юрів меч, та коли Стоян устромив гарячий леміш лезом у довбанку з водою, а потім недбало кинув його під ноги, отрок поспитав про інше:

— Вуйку Стояне, ти чоловіка міг би-с убити?

Коваль сердито глянув на юнака, проте стримався:

— Міг би-м. — І додав: — Як якого.

Сієї думки з хлопця вистачило на добру годину, й він, коли зварювали обідок для плужного коліщати, між ударами молота видихнув:

— І я б... хек!.. як якого... хек!

Тоді поставив молотисько на плаху ковадла, сперсь об ручильно й запитав:

— А який він є, той... Юрів меч?

— Не видів єсмь, — одповів коваль і замислився. — Мабути, вельми велик і важок. — І вже як зачиняли кузню на ніч, доказав свою думку: — Його держали суть старійші старці за дев'ятьма лісами в десятому дуплі. Давали найхоробрішому вождеві тільки тоді, як на Русь приходив недруг.

Людота спитав:

— А тоді, по всьому, відбирали?

— Відбирали.

— Й у Велімира?

Коваль якось дивно реготнув:

— І в Велімира... Тільки пізно...

— А ти Велімира видів єси? — раптом запитав отрок.

— Видів єсмь.

— Із мечем?

— Із мечем. Тільки не тим, що ти собі маєш на думці.

— А той... де є?

— Речу тобі: спитай діда. Дідо відає...

Місяця червця ж, у Купалів день

Людота з Лоськом ішли навпростець Дібровою. Торік на Купалове свято ковальчук випадково заблукав під Київ город і набачив собі дівчину. Була вона вельми красна з виду, чорнява й струнка, й хлопець потому кілька разів ходив до городу, тинявся попід засіками, пантрував на стежках понад Хрещатим Яром, заходив і в сам город, але більше не побачив тієї діви. На Купала ж усі дівчата виходять грати коло вогнів, і Людота сподівався побачити її.

— Було б рікти: як тебе кличуть? — повчав старшого товариша Лосько, хоч сам до дівчат не ходив і не наважувавсь.

Людота махнув рукою.

— Розумний єси кітці хвоста зав'язати.

Сонце ще прозирало між дубами, та парубки вийшли раніше — на всяк випадок, щоб не вгавити чого.

— А що, коли вона є... княже чадо?

— Таке! Княгиня Рада має тільки два сини: Богдана й Володаря.

— А як... Богданова?

— Ні. Богданові самому пішло лише, мабути, двадесять сьоме літо.

— А як... болярська?

Людота зітхнув. Звичайно, болярівни за нього ніхто не віддасть, але що переливати воду з порожнього дзбана та в розбитий, треба спершу побачити, хто воно й що воно є...

По тому думка навернулася на старе. Ковач Стоян порадив тоді сходити до старця Славути.

Й за сі дні дізнався таки чимало. Знав уже, хто був той таємний Велімир. Колись нашу землю загарбали готи: збирали дань на смердах, брали й так, поза всім, і худобу, й хліб, і молодих дівчат і хлопців, яких перетворювали на робів, і ніхто не міг їм сказати слова супротиву. Вожді й князі ховалися від готських дружин у найглухіших лісах, одкупались од них сріблом, і золотом, і худобою, й робами, й ніхто не відає, як би далі й доки було б. Та знайшовся князь Бус, який вийшов у степ і гукнув: «Хто не боїться гота — ставай по праву руч од мене». Охочих знайшлося чимало, та в першій же раті розбили їх і розіп'яли на хрестах і самого Буса, й синів його, й сімдесят боляр веліїх. Тоді зібралося віче старців, і вождів, і князів і стали думати, як позбутися готського ярма. Найстаріший старець привіз волами величезного меча й сказав, що то є меч Юра Побідника, всемогутнього бога раті й миру, кований на горнилі Соварога й гартований у крові непорочної діви. Хто подужає підняти меч, тому ніхто не зможе противитися, той буде таким могутнім, як сам Юр.

Підходили до воза князі й вожді, кожен, хто почувавсь на силі, та тільки князь Велімир зумів підняти його з воза. Він став Великим князем, якому поклонилися князі й можі. Велімир крутнув мечем на один бік — пішов дим, крутнув на другий — усе взялося вогнем. Великий князь зрушив усіх полян і повів їх супротиву готів. Готи не могли впиратися такій силі й пустились навтіки. Так Велімир визволив з-під готського ярма не тільки полян, а й Сівер, і Дерева, й кривичів, і смоличів, і лугарів, і всіх, хто поклонявся Богові, та Юрові, та Перунові, готів же загнав світ за очі. Було се літ тому сорок і їдне...

— Чуєш, Людото, — мовив Лосько, вивівши товариша з глибокої задуми. — То ж ми тоді нічого на дали смо