Читати книгу - "Гуси-лебеді летять"

"Невже це лiто зупинилось було бiля нашого саду та й пiшло собi до iнших людей? — завмер я на мiсцi. — Але чого воно було таким схожим на Мар'яну?.. Навiть хустку так розправило, як Мар'яна". Та яких тiльки див не зробить лiто? Про це найбiльше знає моя мама...

РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ

За хмарами-хмарами куталось сонце; воно зрiдка опускало пiд краї неба iмлавi просвiтки, i тодi земля трималась на них, мов колиска. Навколо тихо бринiв золотий пiвсон передосiннього степу. Здалеку, наче по блакитнiй водi, поволi пропливав приломлений до плуга орач, а за ним, бiля самого неба, вiтряки намотували на свої крила бабине лiто i час...

Я i досi завжди з хвилюванням входжу в передосiнню золотисту втому полiв, я i досi не можу спокiйно дивитися на останнi, сизi вiд негоди, вiтряки, на цi добрi душi українського степу, що вiками вписували в сторiнки хмар i неба нелегкий лiтопис хлiборобської долi.

Менi iнодi здається, що я теж схожий на вiтряка, який основою, хрестовиною тримається чорної, репаної землi, а крилами жадає неба...

З курної дороги, нарештi, видибцьовує, сповнена гiдностi, постать Петра. Пообiдавши, малий бурмотiй байдужувато б'є палюгою по цупких стеблах "Петрового батога", i вони закипають сполоханим синьоцвiттям. Зараз на темному обличчi пастушка тримаються лише пiвсонна добрiсть i ситiсть. Розiмлiлим оком вiн перелiчує корiв, що пасуться на стернях, зупиняє погляд на скопищi i задоволене, але з прихованою насмiшечкою хмикає:

— Ну, як, читальнику?

— Погано, обiднику!

— Ти ще гнiваєшся? — вдовиченко примирливо поклiпує вiями, на яких осiв пилок дороги.

— Та нi, перегнiвався.

— То чому ж погано? — пiдiймає одне плече вгору, далi його обличчя розповзається в широкiй посмiшцi, при цьому вiн показує все своє пiдсинене дрiбнозуб'я. — А-а-а, панська журба: нема чого читати? Вгадав?

— Вгадав, — необачно зiтхнув, бо знаю, що це викличе тiльки нову насмiшку.

— Читай не читай, грамотяко, все одно попом не станеш, — неквапливо виважує скотарчук насмиканi з чужих мудрувань слова, а далi задоволене б'є долонею по дерев'янiй цурцi, на якiй тримаються штаненята: — От погобiдав, так погобiдав, що й самому не думалось, не гадалось.

Я глузливо чмихаю:

— Чого тiльки не було на тому столi: i хлiба, i води, а цибулi якої, а хрiну, i навiть самої редьки!..

Петро зневажливо, як тiльки вiн умiє, рукою, очима i губами вiдкидає вищесказане i звертається наче не до мене, а до когось стороннього :

— Не дивуйтесь, бо що воно, бiдне, тямить у панському їдлi?

— Що, що? Ти аж до панського їдла допався?!

— Атож! — зверхньо напiвобертається до мене Петро i лiньки цiдить : — Чуєш, i борщ з товчениками, i качатину, i аж солодкi пундики їв.

— У снi?

— Та нi, у самого попа!

— Тороч та балакай! — Тепер я зневажливо махаю рукою, бо добре знаю скареднiсть нашої блiдавовидої попадi, в очах якої зеленкувато застоявся мед, а на язицi трималася жовч; присадкувата i широка, мов дзвiн, матушка цiлоденне товчеться на своєму попiвствi i все буботить що тепер настало не життя, а один розор — усi i всякi руїнники об'їдають та обносять її статки. Правда, коли на попiвському подвір'ї стоять червонi козаки, матушка до їхнього вiд'їзду стає тихою, нiби зiтхання, i навiть наймичку Мар'яну називає не богопротивим плевелом, а — серце моє...

— I ти нiяк не вiриш, що я в попа обiдав? — пастушок удавано байдуже лягає горiлиць на стерню, кладе в узголiв'я сплетенi руки i ловить очима бiлi хмари, що з своїх краєчкiв обтрушують та й обтрушують на поле нитки бабиного лiта.

— А хто й повiрить брехуненку? Ще, може, скажеш, що сама попадя аж на покуття посадила тебе?

— Дурний, та й годi! — задоволене пiдсмiюється Петро. — Матушки саме дома не було: вона аж у Лiтин поїхала храмувати. А наймичка Мар'яна чого тiльки, чуєш, не поставила на стiл i... — вдовиченко напівпiдводиться з землi, а голос його стихає, нiяковiє... — i чорнобривцем назвала мене, i казала, що я, кхи... вигарнiв.

— О!

— От тобi й о! — Петро збирає в оборку потрiсканi вуста, напевне, передумує, чи варто було говорити оте, що про нього сказала дiвчина, бо вже й ми перехопили од старших поведенцiю зверхньо ставитись до того, що говорять жiнки. — Думаєш, вихваляюсь перед тобою? Дуже потрiбно менi!

Нi, я не думаю, що вiн вихваляється. Слова Мар'яни вражають мене. Тепер я зовсiм iншими очима оглядаю пастушка, його старий залоєний картузик, ганчiр'ясту одежинку i чи не вперше бачу, що вiн справдi славний: i брови в нього чорнi, сосонкою, i очi красивi.

Як iнодi важливо буває, щоб хтось видiлив у людини щось гарне та й iншим, менш видющим, пiдказав. Я дивлюсь через поле вдалину, де лише купинами яворiв i тополь окреслюється село, i тепло згадую заповзяту попiвську наймичку Мар'яну, оту босоногу з двома рухливими косами вiхолу, що все робить навбiжки, пританцьовуючи i смiючись або спiваючи. Навiть коли матушка сварить її, наймичка насочується смiхом, продаючи бiлi пiдкiвки зубiв i аж три ямки: двi на щоках, а третю на пiдборiддi.

— Нема на тебе, шибайголово в спiдницi, нi грому, нi блискавки, нi трясцi, нi трiсця, нi лихої години, анi синього смутку.

— То й добре, що нема! Хай i повiк не буде — не зажурюсь! — дивиться кудись поверх матушки Мар'яна, пританцьовує на мiсцi i пiдсмiюється.

Попадя озирається довкола, зiтхає:

— Прости, господи, согрiшенiя нашi, вольная i невольная...