Читати книгу - "Ангел пригляду"

— Не чіпали тебе? — повторив він.

Вона похитала головою.

— Григорій мене врятував, — сказала вона.

Здивування блиснуло в його очах золотими іскрами.

— Як же ти відвернула його від зла? Що сказала? — запитав архістратиг.

— Правду…

Слабка усмішка майнула на пересохлих вустах. Як мало треба, щоб розсіяти морок людського життя! Говоримо про високі матерії, а тут щира правда, немов меч, розсікла темряву невігластва, злоби й ненависті! Воістину, високому не здолати ницість світу, зате мале змінює людину з ніг до голови.

— Як ви почуваєтеся? — запитала Катя.

— Мізки болять, — пожартував архангел, відчуваючи, що людини в ньому з кожною хвилиною стає все більше. Людська оболонка не змінювала його споконвічної суті, але сили в ній, смертній, виявилося набагато більше, ніж він думав. Згадалися ангели пригляду: відпрацювавши належний термін унизу, на рівнинах, поверталися вони якимись диваками, не могли згадати заведений споконвіку лад, а згадавши, ніяк не могли збагнути.

— Пора, Катю, — пролунав звідкись збоку знайомий голос.

Панотець Михайло поглянув ліворуч, угледів у в’язкому й тьмяному світлі лампочки під стелею кремезну темну постать, зрозумів — Голощок. Повернув голову — зазирнути в обличчя, особливо в очі. Зазирнув. Нічого страшного, чужого, інфернального. Смутку, мабуть, трохи більше, ніж треба, ну то смуток тут звична річ, у муках і на муки народжена людина…

Сперся на підставлену Катею руку — тонку, але міцну, надійну, присів на лавці. Боліла потилиця, але не так щоб дуже. Утім, що таке «дуже», архангел не уявляв до цього дня: як і всякий ненароджений, не відав він фізичного болю.

Побачивши, що панотець Михайло підвівся, капітан прочинив двері й визирнув надвір. Синій вечір ступив однією ногою в хату, затремтів, викликав тугу і радість. Але ні сумувати, ні тужити не було в них часу — за хвилину вже йшли вони втрьох розсипаним уздовж дороги снігом до броньованого, в армійській зелені джипу.

Капітан сів за кермо, Катя і панотець Михайло вмостилися позаду.

— Отже, у Москву? — запитав капітан, не дивлячись на архангела.

— Так, у Москву, — відповів той.

— А документи?

Панотець Михайло і Катя перезирнулися.

— Немає документів, — сказала Катя. — Згоріла лікарня, а з нею і всі документи.

— Це погано, — сказав капітан, — зовсім погано. Як же ви без документів дістанетеся до аеропорту, як до Москви полетите?

— А ти нам не допоможеш? — несміливо запитала Катя. — 3 тобою ж нас не чіпатимуть, правда?

— Зі мною не чіпатимуть, — кивнув капітан. — Тільки я з вами їхати не можу, це вже дезертирство. А якщо спіймають — піду під трибунал. Тут уже взагалі ніхто вам не допоможе.

Капітан похмуро замислився, смикалася над скронею блакитна жилка. Катя тривожно дивилася на панотця Михайла.

— Нічого, — сказав він підбадьорливо, — не пропадемо, є одна людина.

— Що за людина? — насторожився капітан. — Росіянин?

— Не так щоб дуже, — ухилився від прямої відповіді священик. — Можна ваш телефон?

Капітан витяг із кишені захисного кольору мобільник, покрутив у руках, з деяким сумнівом протягнув панотцеві Михайлу.

— Майте на увазі, зв’язок відкритий, можуть прослуховувати…

— Це не страшно, — заспокоїв панотець, — крамольного все одно нічого не почують.

Невпевнено потицяв пальцями в кнопки на дисплеї, приклав апарат до вуха.

— Слухаю, — відповів на тому кінці низький хрипкий голос.

Заклопотана зморшка з’явилася на чолі архангела.

— Рубінштейн? — невпевнено промовив він.

— Він не може підійти, — відповів голос. — Я за нього.

Панотець Михайло секунду мовчав, погляд його повільно важчав.

— Хто ви такий? — запитав він нарешті.

— Василь, — відповіли йому.

— А що з Рубінштейном?

Голос на тому кінці мовчав. Усі напружено слухали, боялися, що слухавка вже не оживе. Але ні — заговорила.

— Його розстріляли, — здушено сказала слухавка.

— Хто розстріляв?!

Слухавка принишкла.

— Ви мене чуєте? Хто його розстріляв?

— Я, — насилу вимовила людина на тому кінці.

Священик мовчав. Мовчав і загадковий Василь, у телефоні лиш електричні шерехи, та в шаленій далечі виє космічний вітер. Потім слухавка знову заговорила — тьмяно, винувато.

— Я не винен. Наказ виконував. Я хотів його врятувати, але він заборонив… Сказав, що ви зателефонуєте. Сказав, що треба вам допомогти потрапити в Москву.

— А ви можете допомогти? — згаслий було погляд архангела загорівся. — Де ви зараз?

— Я на КПП, — відповів Василь, — у Маринівці.

Панотець Михайло запитально глянув на капітана. Голощок мовчки забрав у нього слухавку.

— Це капітан Голощок, — виразно промовив він. — 3 ким я говорю?

— Сержант Василь Кураєв, КПП Маринівка, — відповіли на тому кінці.

— Сержант російської армії? — після паузи уточнив капітан.

— А якої ж іще? — промовив Василь. — Чи ти з укрів?

— Не з укрів, а українець, — підвищив голос Голощок.

Панотець замахав на нього, відняв слухавку, знову заговорив:

— Ви допоможете нам дістатися до Москви?

— Де ви зараз? — запитав Кураєв.

Панотець Михайло подивився на капітана. Той скривився, буркнув щось під ніс… Проте священик розібрав, повторив у слухавку, щоб було чути Кураєву.

— О, чорт! — тільки й мовив той.

З хвилину, не менше, сержант мовчав. Чи то прикидав щось, а чи звірявся з мапою. Потім заговорив знову.

— Я б вас, звичайно, перевів через кордон. І в Росії доставив куди треба. Якби ви в ДНР були. Але ж ви на тому боці. Як вам через лінію фронту йти?

Архангел подивився на капітана. Той роздратовано знизав плечима.

— Ми не знаємо, — сказав панотець Михайло.

— А капітан ваш не допоможе? Посадив би на літак у Дніпрі, дві години льоту — і ви в Москві.

— Він офіцер, йому не можна залишати передову, — відповів священик.

— А мені можна? — розлютився Кураєв. Потім, щось пригадавши, сказав примирливо: — От якби ви до нас дісталися…

Панотець Михайло подивився на капітана. Той похмуро грав жовнами.

— Це безумство, — промовив він нарешті.— Самогубство.

На тому кінці знову мовчали, думали. Нарешті сержант зітхнув і заговорив:

— Гріх на мені, інакше б не поліз у цю справу… Але виходу немає, треба, а там уже як вийде… Спробую все-таки до вас дістатися. А ви зачекайте мене, хоч би що сталося…

— Ми дочекаємося, — твердо пообіцяв панотець Михайло.

Сержант мовчав, у трубці скрекотали якісь коники.

— Дайте-но мені вашого укропського капітана…

Панотець Михайло простягнув трубку Голощоку.

— Слухаю, — похмуро сказав той…

Голощок метався кімнатою, як тигр у клітці — оскаженілий, лютий, тільки хвоста бракувало. План вони з Кураєвим розробили чудовий, коридор зі свого боку капітан йому забезпечив, усе мало спрацювати. Одного не врахували — кривавої тупості орків, яким життя не життя, якщо день минув без стрілянини й трупів.

Мабуть, тому серед тиші й спокою гахнуло раптом за лінією фронту, прилетіло валізою, бухнуло