Читати книгу - "Дженні"

— От лихо, — сказала Дженні, кидаючи мишу. — Я про це не подумала. Звісно, ти не знаєш, як це робити. Звідки тобі знати? Але нам довелося б солоно, якби нас тут піймали до того, як ти хоч чомусь навчився. І я не знаю, скільки в нас часу. Все одно…

Пітер нарешті відновив здатність говорити й люто та принижено закричав:

— Господи, — сказав він, — чи є хоч щось, що я можу? Чи ВСЬОГО потрібно навчатися?

— Тут допоможе лише практика, — пояснила Дженні. — Навіть нам доводиться постійно практикуватися. Це, хоч я і ненавиджу цей вираз, ноу-хау. Як і все інше. Ти виявляєш, що щось правильно, а щось — ні. Правильно ловити їх лапами, а не зубами, і, звісно, потрібно готуватися. Дивися, я покажу тобі, що саме маю на увазі…

Тут вона відступила кілька кроків від мертвої миші, а тоді почала повільно коливати задніми лапами з боку в бік, поступово підвищуючи швидкість і скорочуючи коливання.

— Ти маєш почати з цього, — пояснила вона. — Ми робимо це не для розваги і не коли нервуємося, а щоб практикуватися. Починати з місця набагато важче і не так точно, ніж із рухливої позиції. Спробуй це зараз і побачиш, наскільки так легше.

Спершу Пітер трохи незграбно розхитував задніми лапами, але невдовзі він почав вловлювати ритм — це було майже як «Один — ставай, два — готуйсь, ТРИ — руш» у бігові, навіть краще, бо він зрозумів, що Дженні говорила правду і трохи руху дало йому можливість рвонути зі старту, як стріла.

Наступне, чого Пітер мав навчитися, це рухати передніми лапами в повітрі та приземлятися, крутячи ними то ліворуч, то праворуч із неймовірною швидкістю. Це завдання було набагато складнішим, ніж здавалось, бо він не міг використовувати передні лапи для приземлення і мав вчасно виставити задню частину свого тіла, швидко крутячи передньою.

З другою мишею він схибив на волосину через надмірне хвилювання, але Дженні похвалила Пітерову роботу лапами і стрибок, розкритикувавши лише розрахунок дистанції та поспіх.

— Рідко пропустиш мишу, якщо почекаєш трохи довше, — пояснила вона, — бо у миші вистачає клепки зосередитися лише на чомусь одному, і вона продовжуватиме робити те, що почала, доки її не потурбувати, а якщо її потурбувати, миша просто сидітиме там і тремтітиме, тож насправді часу повно…

Але третю мишу Пітер зловив і вбив на раз-два-три. Дженні зазначила, що вона й сама не впоралася б краще, і коли Пітер подарував їй свою першу здобич, вона прийняла подарунок і з’їла її з явним задоволенням. Але інших мишей вони вирішили зберегти, бо Дженні сказала, що коли настане час їхнього викриття, краще мати зразки своєї роботи.

Решту часу Пітер практикувався і полював, а Дженні радила йому тримати мишу живою і на льоту так довго, як лише можливо. Не для того, щоб її помучити, але щоб відточувати навички й точність та призвичаїти м’язи швидко реагувати на найменший рух.

Другої ночі перед відплиттям Пітер прокинувся від тривожного відчуття. У коморі з’явився новий неприємний запах, такий, від якого його навіть трохи нудило. І раптом він помітив, як у дальньому кутку засвітилися два злі червоні ока.

Доки Пітер встиг хоч ворухнутися, він вусами відчув, що Дженні також прокинулася, і, вперше використовуючи цей спосіб спілкування з ним, вона попередила, щоб він не видавав ані звуку:

— Пацюк! Це серйозно, Пітере, і дуже небезпечно. Цьому я не можу тебе навчити чи якось допомогти з цим. Тобі доведеться просто спостерігати за мною і старатися самому навчитися якнайкраще. І запам’ятай, що б зараз не сталося, не рухайся, не видавай ані звуку, навіть якщо дуже захочеш. Пам’ятай про це. А зараз я йду.

У тьмяному світлі Пітер спостерігав, як Дженні підкрадається до щура, його серце калатало в грудях, бо це дуже відрізнялося від радісного, майже легковажного полювання на мишей. Те, як Дженні рухалася, вся її поза свідчили про надзвичайну зосередженість: постава, розташування голови, витягнутої вперед, блиск в очах і повільні, плавні, відточені рухи її тіла. Вона випромінювала обачність, уважність і смертоносний азарт, якого Пітер ще досі ніколи не бачив. Його горло пересохло, а шкіра та вуса нервово сіпалися. Але він старався застигнути, як вона його просила, щоб найменший його рух не накликав на неї біду.

Недобрі червоні очі світилися, як дві розжарені вуглини, і Пітер чув, як щур огидно нюшкує повітря і шкряботить своїми кігтями об кам’яну долівку комори. Дженні розпласталася по підлозі і на животі повзла вздовж полиць. Вона зупинилася, на якусь мить витягнулася й завмерла, поглядом приміряючись до здобичі, розраховуючи, розраховуючи…

Потім дюйм за дюймом вона почала згортатися у маленький клубок вкритих хутром сталевих м’язів, готуючись до стрибка. Вона зробила лише два помахи задніми лапами, один ліворуч, один праворуч, і потім здійнялася в повітря, націлившись на щура з флангу.

Але хоч якою швидкою була Дженні, пацюк, здається, був ще швидшим, бо його голова обернулася з-за спини — і Пітер захотів крикнути своїй подрузі: «Дженні! СТЕРЕЖИСЬ!», — але вчасно згадав її наказ не випускати й пари з вуст і задавив у собі цей крик.

А потім він побачив те, що здалося йому дивом: уже перебуваючи в повітрі, Дженні помітила блискавичний рух пацюка, і, прискорившись, уникнула його гострих, як бритва, зубів, перевернулася в повітрі (так роблять пірнальники у воду з висоти в басейні Вемблі, яких Пітер бачив одного літа), приземлилася просто щурові на спину й одразу ж занурила зуби йому в загривок.

Потім якусь мить жахливо стукало, ляскало, вищало й рипіло, клацало зубами, доки пацюк відчайдушно відбивався і намагався втекти. Дженні билася не на життя, а на смерть, її щелепи все глибше