Читати книгу - "Томасина"

Попри мокрі очі, у рухах дівчинки читалася похмура рішучість. У домі вона швидко приборкала своє горе, гіркі ридання помалу перейшли на тихі схлипи й зітхання, і по деякім часі це було єдине, що виказувало пережите.

Зачинивши за собою двері, Мері-Pya хвилинку постояла, прислухаючись до звуків прасування та набожного бурмотіння, що линули з горішньої кімнати і красномовно свідчили, що місіс Мак-Кензі тихо й мирно займається звичними справами. Через їдальню дівчинка пройшла на кухню, де стояла недоторкана мисочка з молоком. Хатня робітниця лишила її, гадаючи, що кішка повернеться з клініки жива та здорова, а отже, й голодна.

Руда Мері, яка тепер була сама рішучість, перейшла через блюдце, навіть не глянувши на нього, чорним ходом вийшла у двір і зразу ж рушила до паркана, що відділяв будинок од ветлікарні. Паркан сягав їй вище голови.

Роззирнувшись, вона відшукала кілька дерев’яних ящиків, спорудила з них таку-сяку подобу сходів, залізла нагору і визирнула за паркан. Там, на купі відходів, безвольно розпластавшись, неначе кимось викинутий хутряний непотріб, лежала бездиханна Томасина. Очі в кішки були заплющені, одна губа ледь розкрита, з-під неї біліли котячі зуби.

З нечуваною досі хвацькістю, котра, мабуть, дрімала десь у глибинах свідомості, готова на все Мері-Pya уважно оглянула тильні вікна обох будинків. Порожньо, ані постаті. Місіс Мак-Кензі була надто заклопотана прасуванням і псалмами — прасуючи, вона завжди співала щось церковне. Мабуть, розжарена праска навіювала їй думки про пекло, яке чекає грішні душі. А батько з Віллі Бенноком, якщо вони ще у лікарні, скоріш за все, в операційній, а та виходить вікнами на вулицю.

Дівчинка спритно перемахнула паркан, повисла на руках — і скочила на землю. Підбігши до купи з відходами, вона забрала мертву кішку, мов та невтішна шотландська вдова, яка чекає присмерку, а з ним — і закінчення битви, а потім у темряві шукає між загиблими своїх близьких, гукає імена своїх мужчин і мовчки збирає неживі тіла та забирає їх, щоб поховати там, де жоден ворог не знайде їх, не поглумиться з мертвих героїв.

Мері-Pya перекинула Томасину через плече, як нерідко робила ще з нею живою, нашвидку спорудила з ящиків ще одні східці, піднялася — і зіштовхнула геть, щоб нікому не спало на думку, що тут хтось міг бути. Акуратно, щоб не пошкодити розкішні айстри, левкої та турецьку гвоздику, дівчинка зійшла на город місіс Мак-Кензі і, замітаючи сліди, так само розібрала сходи й з цього боку. Наприкінці городу була хвіртка, і Мері-Руа, притискаючи до себе ще не задубілу Томасину, швиденько вибігла геть, причинила за собою хвіртку — та й пішла собі.

їхня вулиця була на південній околиці міста. Хвилі прибою накочувались на гальковий пляж та вузенькі піщані відкоси, по берегу в пошуках поживи блукало морське птаство, а трохи далі, за якусь сотню ярдів, здіймаючись над рівнем моря, височів підлісок із сіруватих ясенів, гладеньких буків та вузлистих дубів. До цього ліску, з якого починалися володіння тутешнього лерда, і мчала Мері-Руа зі своєю безцінною ношею. Вона бігла щосили, немов хотіла якнайшвидше зникнути в цьому лісі, побоюючись, що коли її горе дожене її тут, на рівнині, вона вже ніколи не звільниться від нього.

Дівчинка спинилася біля старого дуба-велета, такого давнього, що корені його випиналися з-під землі, неначе вени старигана, утворюючи моховиті складки. І в одну з таких складок з розгону бухнулася Мері-Руа з мертвою кішкою на плечі. Сьогодні, у день, який починався просто та буденно, як і багато інших днів, вона втратила все, що у неї було.

Дівчинка втратила не тільки кішку, свою супутницю і подругу, нещадно від неї відірвану. Вона втратила й батька.

Розтягнувшись на землі, вона нарешті дала волю почуттям. Мері-Руа оплакувала померлу і щосили била моховитий грунт ногами й кулачками. Її лице то відривалося від землі, то знову заривалася у мох, і вона безнастанно вигукувала миле серцю ім’я Томасини, аж поки плач її душі не залив увесь ліс, дійшовши до вух Х’юї Стерлінга. Власне, хлопець і прийшов до Мері-Руа, коли почув її ридання.

Х’юї, син лерда, власника великого маєтку, що в оточенні парку стояв на пагорбі десь за милю од берега, був симпатичний десятирічний хлопчак. У нього були сині-сині очі, чорні брови, довгі вії та чорна кучерява кучма, густа і тверда. Високі вилиці, високе чоло, квадратне підборіддя — все це свідчило про належність до клану Кемпбеллів. Х’юї був першим учнем у парафіяльній школі, куди ходили діти всіх суспільних верств і статків як із самого Інвераноха, так і з міських околиць, хоча й літні канікули, коли він нікому нічого не був винний, хлопець теж цінував і любив.

Х’юї, у шортах і білій сорочці, підійшов до дівчинки ближче, опустивсь коло неї навпочіпки та уважно оглянув нерухоме котяче тільце.

— Привіт, Мері-Pya. Ого, а що це з Томасиною? Невже здохла?

Мері підвела зарошене слізьми обличчя — побачила свого друга й заступника — і вилила йому все, як на сповіді.

— Вона була хвора, і тато вбив її! — душачись слізьми, пояснила вона. — Сьогодні вранці вона не могла встати на лапки, а коли я принесла її татові, він сказав Віллі Бенноку, щоб він приспав її. І вона вмерла.

Х’юї ще раз уважно оглянув кішку, про всяк випадок штурхонув мертве тіло. Солодкуватий запах хлороформу ще витав над Томасиною, і він поморщився. Жвава уява швидко намалювала йому картину нинішньої трагедії. Там, де він ріс, до домашніх тварин — собак, котів, коней, корів — ставилися без надмірного пієтету, а крім того, йому не раз доводилося бачити, як здорова ще вчора тварина сьогодні билася в агонії, й тоді не залишалося нічого іншого, крім як пристрелити її, аби покласти край її стражданням. І тому хлопець просто сказав:

— Мері-Pya, а може, це й краще? Може, кицька хворіла так важко, що й тато їй не міг допомогти…

Дівчинка зміряла хлопця нищівним поглядом, і стільки було в ньому відчаю та ненависті, що Х’юї, трохи чутливіший за інших хлопчаків, одразу збагнув, що схибив. І вже нічим не міг спинити