Читати книгу - "Томасина"

— Тато навіть не намагався їй допомогти. Він просто взяв і вбив її. — Трохи згодом вона додала: — Тебе я теж ненавиджу…

У нападі невтішного горя дівчинка припала обличчям до землі, її маленькі нігті судомно вп’ялися в мох.

Розгублений Х’юї, не знаючи, що робити, вирішив пом’янути покійну незлим тихим словом.

— Гарна кішка була… Не побивайся ти так, Мері-Руа, бо так і до біди поплакатись не довго. Томасина вже, мабуть, на небі, їй там добре. Літає, вимахує крилами, ловить крилатих мишей…

Дівчинка кинула на хлопчика побіжний погляд. Люті в її очах поменшало, але ридання й далі струшували її тіло. Х’юї не міг розділити її горе, бо світ, у якому він мешкав, кишів різноманітними котами, які водилися в коморах, у хлівах, відсипалися у кухонному запічку, і всі коти були для нього «на одне лице». Та він був уражений, зворушений, ба навіть наляканий тим, як близько до серця сприйняла свою втрату його подруга. Бувши ровесником Мері-Pya, Х’юї швиденько зрозумів, що Мері-Pya втратила не тільки нерозлучну компаньйонку — вона втратила віру в свого тата. Він не міг зарадити чужому горю, і йому було надзвичайно шкода дівчинки.

Х’юї доводилося чути про людей, що часом помирали від важких переживань. Якщо він не зможе допомогти своїй безцінній компаньйонці, якій він ціле літо був і опікун, і залицяльник, вона, чого доброго, сидітиме і ревітиме над здохлою кішкою, поки сама не помре.

Хлопчик був досить дорослий, аби в таку критичну мить згадати: коли ти не можеш когось заспокоїти, треба відволікти його від чорних дум, змусити думати про щось інше. І Х’юї сказав:

— Послухай, Мері-Pya, що ми зробимо. Ми поховаємо Томасину, поховаємо так, як ще не ховали жодну кішку на світі. Мері!.. Мері-Pya!.. Чуєш мене? Просто сьогодні влаштуємо їй грандіозний похорон. У мене є коробка з оксамиту, якраз підійде на труну. Застелимо її всередині молодим вереском — це буде підстилка для кішки, м’якенька, як пух. Ну, майже, як пух. Мері-Руа, ти чуєш мене?

Дівчинка чула. Невтішні ридання помалу вщухали, і коли вона, відірвавши голову від сіруватого моху, позирнула на хлопця, в її очах не було ані гніву, ані недовіри.

Узрівши, що його старання не пропали марно, Х’юї одразу взяв бика за роги і, розпаливши власну уяву, став імпровізувати, щоб розраяти невтішну подругу. Та що подруга — він і сам захопився цією ідеєю! Якщо все вийде так, як він казав, то друзі в Інвераноху ще довго згадуватимуть цю подію.

— Мері-Руа, послухай! — вигукнув хлопець. — Ми пройдемо через усе місто, влаштуємо таку ходу, як на похорон Лахлана Дугала. Ти одягнешся, як вдова, будеш іти за коробкою і голосити за покійною.

Ця пропозиція викликала в Мері-Руа щирий інтерес. Вона підвелася з землі, сіла напроти Х’юї, і бездиханна Томасина опинилася між ними.

— А можна, я вдягну вуаль і чорну хустину? Місіс Мак-Кензі має чорну шаль.

— Аякже! — дозволив Х’юї, задоволений досягнутим результатом. Він сам щоразу глибше поринав у власний задум. — Вуаль тобі я візьму в мами, це хай тебе не хвилює. Похорон влаштуємо сьогодні по обіді. Я гукну Джорді Мак-Набба, а Ієн приведе своїх братів-сестер, ну й зі школи когось.

— А можна, щоб прийшов сміттяр? — спитала Мері-Руа.

— Певне, що ні, — похитав головою Х’юї. — Він матиме роботу. — Раптом обличчя хлопчика видовжилося: його знову осяяла блискуча думка. — Ти знаєш Джеймі Брейда, сина сержанта Брейда, татового волинщика? Колись він вчився грати на волинці і щось уже вміє. Його ми теж візьмемо. Ти тільки уяви: осьо тобі Джеймі (в моменти надмірного хвилювання мова Х’юї починала звучати по-сільському), у кілті, з волинкою, в яскравих стрічках, на голові набакир шапка з помпоном, і він грає «Плач за Мак-Інтошем»!

Мері-Pya здалась остаточно. Її очі стали круглі, як монети по півкрони, від сліз уже не залишилося й сліду…

А Х’юї, знай собі, фантазував:

— Осьо, а я вдягну свій шотландський костюм із кілтом, отой, що шкірою обшитий, візьму споран,[12] і як будемо йти по дорозі, то всі перехожі зглядатимуться на нас і казатимуть: «Ось іде невтішна вдова Мак-Дьюї, проводжає в останню путь свою безцінну Томасину, упокой, Господи, душу нагло замордовану…»

— Що, правда?

— О, так, — кивнув хлопець, — і це ще не все.

Йому вже починало паморочитися в голові, і не тільки тому, що вдалося розраяти невтішну подругу, а й тому, що саме він, а не хтось інший, придумав, як зайняти нинішнє пообіддя. А головне — чим зайняти! Це вам не якийсь там нікчемний пікнік, як мислилось попервах. — Ми зробимо плиту!..

— Яку плиту?

— Ну, таку, як надгробний камінь. Просто коли мало часу, то ставлять не камінь, а плиту, і пишуть на ній, хто похований. — Його блакитні очі стали круглі, він запустив пальці у цупку чорну чуприну, шукаючи літературного натхнення, і вже геть-чисто забув свої власні слова про злочин містера Мак-Дьюї, який вважав тоді навіть не злочином, а всього лише вимушеним кроком. — А на плиті напишемо: «Тут спочиває Томасина, нагло замордована 26 липня 1957 року».

Мері-Pya ледь не просльозилася — таку повагу викликав у неї хлопець. Слова «нагло замордована» якнайточніше пасували до сьогоднішньої трагедії та наповнювали дівчинку якимось дивним почуттям задоволення. Вона ще раз поглянула на бездиханне тіло Томасини і пригадала нинішні події. У пам’яті знову зринули похмурі спогади, і, мабуть, під напливом пережитого Мері-Руа оголосила вирок:

— Жодним словом не озвуся до тата!

Х’юї замислено кивнув. Кровна помста доти залишалася особистою справою дівчинки і не обходила його, поки їм двом не випало влаштувати грандіозний похорон, який у найменших деталях ще довго згадуватимуть усі старійшини Шотландії та мешканці сучасного Інвераноха.

— Я буду пастором, — продовжував фантазувати хлопець, —