Читати книгу - "“Культурна революція” в Україні, або Управління деградацією"

Хто ж має рацію? Що таке гомосексуальність — аморальна розпуста чи цілком моральний і законний спосіб життя? На це питання відповідає доктор Чарльз Сокарідес, автор багатьох книг, лауреат премії Асоціації психоаналітиків Британського товариства охорони здоров’я, який вивчав гомосексуальність упродовж сорока років. Третина його пацієнтів, пройшовши курс лікування, повернулася до нормального життя, одружилася й народила дітей. Сокарідес розкриває, яким чином культурна революція перетворила патологію на норму життя. Він пише: “Активісти не стали розмінюватися на дрібниці. Вони почали обробку світових — не національних! — учених у галузі психології і зуміли нейтралізувати їх цілковитим переосмисленням терміна “гомосексуальність”. У 1972—1973 рр. вони ініціювали перевибори керівних органів Американської психіатричної асоціації і за допомогою маневрів та інтриг буквально за ніч “зцілили” гомосексуальність як явище. Асоціація за їхнім намовлянням заявила, що потяг до осіб однієї статі не є протиприродним. Це лише індивідуальна особливість — така ж нейтральна, як, скажімо, ліворукість. Тих, хто не погодився з цим політичним переосмисленням, невдовзі змусили замовкнути, вдавшись до адміністративних заходів. Наші лекції відмінялися без попереджень, наші дослідження і статті без пояснення не друкувалися в наукових журналах. А в суспільстві тим часом відбувалися куди серйозніші речі.

Теле- і кінопродюсери розпочали знімати фільми, які пропагували гомосексуалізм як норму життя. “Голубий” журнал повчав Голлівуд, що і як слід знімати. Видавці перестали брати рукописи, в яких був хоча б натяк на заперечення гомосексуальної революції. Геї і лесбіянки керували сексуальним вихованням у школах, укорінювалися в деканатах та університетських радах. Законодавчі збори штатів скасовували закони, що проголошували содомію злочином”[110].

Багато людей в Україні вважають, що рух за права гомосексуалістів є прообразом руху третього тисячоліття за громадянські права. Але вони глибоко помиляються, тому що не беруть до уваги істотну особливість: у боротьбі за громадянські права слід спиратися на Біблію, закони природи і етики.

У “Листі з бірмінгемської в’язниці” Мартін Лютер Кінг писав: “Справедливий закон — той, що придуманий людьми і відповідає етичному чи Божому закону. А несправедливий закон — той, що суперечить закону етичному. Якщо скористатися термінологією Фоми Аквінського, несправедливий закон — це закон, не закорінений у вічному й природному законі”[111]. Сучасні закони про гомосексуальність не відповідають “Божому закону”, вони “не закорінені у вічному й природному законі”. За визначенням доктора Кінга, ці закони несправедливі й суперечать етиці. Християни ніколи не приймуть їх, оскільки вони не слугуватимуть об’єднанню суспільства.

Єдиний спосіб, за допомогою якого рух за права гомосексуалістів може змусити суспільство прийняти гомосексуальність як норму життя, — попередня дехристиянізація цього суспільства. І не можна не визнати, що багато вже на цьому шляху зроблено.

Представники культурної революції, прагнучи зруйнувати суспільство, крім сексуальної революції вдаються до інших методів і прийомів. Одним із таких диявольських методів є впровадження насильства у свідомість людей засобами масової інформації і кіноіндустрії.

Як уже зазначалося, культурна революція у США та Західній Європі почалася значно раніше, ніж в Україні. Тому простежимо, яких “успіхів” досягли її адепти в Америці і в країнах “розвиненої демократії”.

Насильство — одна із найзлободенніших проблем сучасної Америки. Число злочинів в останні сорок років зросло майже втричі. Приблизно 2 млн американців перебувають у тюрмах, 4,5 млн. відпущено на поруки чи під заставу. В 1980 р. у США налічувалося лише 500 тис. в’язнів[112]. У 1999 р. правоохоронні органи США здійснили 14 млн арештів, у тому числі за злочини із застосуванням насильства — 644770; 17 % заарештованих — підлітки, які не досягли 18 років, ще 28 % — юнаки віком 18—24 роки. Триста з кожних 100 тис. підлітків віком від 10 до 17 років заарештовувалися за вбивства, зґвалтування, розбій тощо[113].

Тривалий час причини насильства вбачали у бідності, наркотиках, алкоголі, послабленому контролі за зброєю чи в недоліках системи освіти і сімейного виховання. Проте вже в 60-х роках постало питання: чи не є масова культура, передусім продукція Голлівуду, джерелом, яке стимулює зростання злочинності.

Цю точку зору поділяє і політичний істеблішмент. Такого постійного тиску з боку конгресменів, як в останні десять років, Голлівуд не зазнавав уже давно. На питаннях про роль сексу і насильства в кіно, послідовній критиці кіноіндустрії зробили собі ім’я такі відомі політики, як Джо Ліберман, Боб Доул, Джон Маккейн, Вільям Беннет, Сем Броунбек. їхні позиції щодо проблем абортів, суспільної безпеки і оподаткування викликають інтерес, але широку публіку конгресмени більше вразили, критикуючи Голлівуд за пропаганду насильства й розтління молоді.

Розмову про збитки, заподіяні моральному здоров’ю молоді так званою масовою культурою, підхопили й досить ліберальні політичні лідери, особливо після трагедій в американських школах, коли діти розстрілювали своїх друзів і учителів із зброї, знайденої вдома. Послідовно боровся з індустрією розваг і президент Б. Клінтон. Він запровадив досить жорстку систему рейтингів на телебаченні та обмеження на демонстрацію відвертих сцен сексу й насильства.

Навесні 1999 р. після трагічного інциденту в одній із шкіл в Колумбії Клінтон доручив Федеральній торговій комісії (ФТК) і Міністерству юстиції провести дослідження, щоб з’ясувати, чи пропонує індустрія розваг продукцію, що містить елементи насильства. Перш ніж приступити до виконання завдання, глава ФТК Роберт