Читати книгу - "Королівська дорога"

Чим довше він розглядав його, тим більше переконувався, що візками до храму Тамеан їм не дістатися, а каміння там, мабуть, нічим не відрізняється від цього. Непереборне бажання перемогти заполонило його, наче голод чи спрага, і він міцно стиснув руків’я молотка, який вирвав з рук Перкена. Охоплений люттю, Клод щосили гамселив молотком, той же зі смішним звуком, мов м’яч, відскакував од каменю. На поліровану вигнуту ніжку впав сонячний промінь, і та засяяла. Втупившись туди поглядом, Клод перестав махати молотком. Та за якусь мить, ніби боячись, що забуде свою думку, знову почав щосили бити якраз у те саме місце, де був знак од зубила. Убік відлетів трохи більший шматок — Клод одразу кинув молоток на землю і став терти очі… На щастя, в них потрапив лише порох. Коли різь минула, він витяг з кишені чорні окуляри, одягнув і знову почав гамселити. Роздвоєний кінець молотка виявився ефективнішим — він гриз пісковик краще, ніж зубило. Після кожного удару відлітала досить широка луска і так кілька годин підряд…

Треба було сказати камбоджійцям, щоб вони позрубували очерет, який уповільнював їхнє переміщення. Перкен знову взяв молоток, а Клод, щоб приготувати під’їзд, відійшов з погоничами трохи далі. Навіть крізь шурхіт падаючого очерету він чув дзвінкі, часті й нерівномірні удари, що скидалися на азбуку Морзе. Мов далекий відгомін, вони неслися крізь джунглі, крізь спеку… Коли Клод повернувся, земля довкола була всіяна лускою та пилом. Його білий колір здивував Клода, тому що сам пісковик був фіолетовий. Перкен обернувся, і Клод побачив білу, як пил, досить широку виїмку.

Тепер взявся до роботи він, а Перкен продовжував розчищати під’їзд. Транспортувати блоки буде нелегко, і, найпростіше, мабуть, — це перекинути їх з одного боку на інший. Ось тільки треба спочатку позабирати розкидане каміння. Метр за метром під’їзд ставав довшим, а тіні коротшими. Здавалось, навкруги не існує нічого: ні щораз сліпучішого світла, ні щораз коротших тіней, ні щораз більшої спеки, лише удари молотка. Спека не просто гнітила — вона діяла, мов отрута, разом із потом висмоктувала сили. Піт витікав навіть з-під темних окулярів, і на вкритому пилом обличчі пролягли дві довгі борозни. Клод бив майже байдуже — так само рухається людина, яка заблукала в пустелі. Стомлена свідомість лише нотувала удари: «Удар. Ще удар…» Все дробиться: і джунглі, і храм… Стіна в’язниці й набридливі, мов звук терпуга, нескінченні удари.

І раптом — порожнеча, здавалось, усе знову ожило, стало на своє місце. Клод, приголомшений, завмер. Перкен, не чуючи ударів, аж відступив назад. То зламався роздвоєний кінець молотка.

Він підбіг до Клода, схопив молоток і спробував бити місцем зламу, але, побачивши марність своєї спроби, розлючено хряснув ним щосили об камінь, як це нещодавно робив Клод, Зрештою сів і почав міркувати. Про всяк випадок вони купили декілька руків’їв, а от молоток був один…

Клода охопило передчуття катастрофи. Але, може, щось спаде йому на думку? Та його знемагали втома, відраза та нехіть виснаженої людини. Лягти… Нарешті джунглі показали свою силу. Він відчув свою залежність, брак волі й навіть плоті. Здавалось, кров витікала крапля за краплею… Клод уявив, як він, непритомний від лихоманки, лежить, скоцюрбившись та притуливши руки до грудей, і з почуттям полегшення віддається на милість джунглів і спеки. Лише страх примушував його боротися до кінця. З трикутної виїмки тихенько в’юнилася цівка пилу; блискуча й біла, наче сіль, своїм падінням вона ще більше підкреслювала масивність каміння та вічність його буття; навіть погляд, і той не міг вирватися звідси. Він ненавидів осоружне каміння, мов живу істоту; саме ця ненависть, яка постійно підстерігала його, а він накопичував її упродовж довгого шляху, перетворившись раптом на поривання, вже протягом багатьох місяців наповнювала його життя змістом.

Він намагався закликати на допомогу свій розум, який джунглі запаморочили зовсім… У даний час мова не йшла про розумне життя, а про те, що за будь-яку ціну треба було вижити. Трохи притуплений джунглями інстинкт примушував його, зціпивши зуби, йти супроти цього каміння.

Роздивляючись краєм ока виїмку, яку він зробив з якоюсь дурнуватою обережністю, Клод підняв молоток і, добре розмахнувшись, ударив з усієї сили. Знову зав’юнилася цівка пилу. Його ненависть зосередилась на ній, і він, хитаючись на ногах, мов маятник, тяжко гепав у те місце, де був тулуб і руки. Крім рук і грудей не бачив нічого. Розтоптана надія останніх років і почуття поразки вилились у несамовиту лють; все його життя зараз зосереджувалось у тому шаленому гупанні, яке лунало далеко довкруг і приносило таким чином хоч якесь полегшення.

Клод перестав гупати. Перкен нахилився над стіною.

— Зачекайте! Затиснутий лише камінь, який ми б’ємо. Погляньте вниз — він просто стоїть. Так само, як і камінь, що був зверху. Треба зрушити його з місця — тоді він не матиме опори… Все одно виїмка нічого не дасть…

Клод гукнув двох камбоджійців; він щосили тягнув камінь догори, а ті штовхали. Дарма — земля та рослини міцно тримали його у своїх цупких обіймах. Він знав: кхмерські храми не мають фундаменту, тому наказав викопати довкола неглибокий рів, щоб зрушити камінь. Спочатку селяни працювали дуже швидко, але згодом почали копати все повільніше й повільніше — боялися, що блок покалічить руки. Тоді Клод узявся копати сам. Коли яма була досить глибокою, він зрубав кілька стовбурів і поробив з них підпори. Одяг його просяк запахом вологої землі, зогнилого листя та вимитого дощами каменю.

Нарешті Клод і Перкен зуміли витягти блок — він хитнувся і показав нижню грань, вкриту безбарвними стоногами, які намагались заховатися під спід.

Тепер у них були голови та ноги танцівниць, їхні ж тіла залишились на середньому блоці, що стирчав зі стіни, мов