Читати книгу - "Етимологія крові"

Пекли здобич прямо у цебрі. Було трохи гидко спочатку – їсти жаб’яче м'ясо, але від голоду так вже паморочилося в голові, що Ганя не зважала ні на вигляд, ні на смак – наминала за милу душу, наче то була найсмачніша за все її життя страва.

Вони нічого не сказали Василеві, коли повернулися, а наступного ранку знову пішли до ставу. Увечері в Гані розболівся живіт і піднялася температура. Нудило і вивертало її тими жабами, хай їм грець.

А Ликерці – нічого. За малу тільки переживала, неспокійна була, картала себе: мати ж уві сні тільки до неї одної зверталася, тільки їй поміч давала. А вона потягнула із собою Василеву донечку. Не буде більше цього робити. Напоїла малу відваром споришу, приклала їй долоні до живота й отак цілу ніч просиділа.

Ганя заснула. Вранці їй стало краще. А Ликерка відтоді вирішила ходити на став сама. Крига вже станула, тож стало легше жаб з намулу тягати. А вже як іноді кілька рибинок попадалося, то відносила їх Гані.

Врода Ликерина оживати потроху почала на тих жабах. Лише дивно пахнула сама собі – болотом наче або й навіть іншим світом – тим, де живуть люди після смерті… Тільки ж – про те. Коли від голоду є порятунок, то хіба має значення, чим пахне твоє тіло і вся твоя людська сутність?.. Не має. Жодного значення.

Ганя сиділа біля грубки на ослінчику, дивилася на вогонь і уявляла, що то – величезний казковий дракон, який може їсти все, що трапляється на його шляху, навіть дерева і людей, а тому ніколи не відчуває отакого сильного голоду…

Рипнули сінешні двері. Василь кинув біля дверей мішок з дровами. З мішка стирчала сокира, якою рубав щойно в сараї деревину. Ганя подивилася на батька. Йому не личить сива голова і довга – як у старого діда – борода. І запалі щоки не личать. І оцей кожух, що висить на ньому… Й очі, сповнені безпорадності, розпачу і страху. Не личить батькові все це!..

Василь стояв напроти Гані, пронизливо впиваючись поглядом у її сухе личко, на якому великі зелені очі тепер виглядали дуже химерно – наче у ящірки… чи – у жаби. Стояв, може, десять хвилин, а може, й більше.

– Скидай, доню, свої цяцьки з вух. Прийшов і їм час іти до «Торгсину», – раптом заговорив. Голос його був утомленим і байдужим.

Ганя відчула, як усередині неї щось боляче тріснуло і розкололося надвоє. Мамин подарунок – золоті кульчики-півмісяці?.. Ні, нізащо в світі, ніколи! Та ж мама застерегла її перед самою смертю – берегти, щоб доля була щаслива… Як оце – проміняти тепер найдорожче, що мала – мамин подарунок, золоті півмісяці, єдиний оберіг у житті, майбутню долю свою – на жменю неперебраної гречки чи житнього борошна?!..

«Ні! Татку, ні! Не можна цього робити!» – кричали перелякані зелені очиська, кричала кожна клітинка її висохлого тільця, кожна часточка не зіпсутої іще, чистої душі. Але крикнути – по-справжньому – вголос – не мала сил і сміливості. Лише головою заперечливо похитала: ні, мовляв, не зніму, ви так, батьку, не жартуйте, щось інше краще придумайте, як нас із Ликеркою від голодної смерті вберегти…

– Давай, давай, – настійливо вимагав Василь, – хочеш до весни дожити, скидай, кажу тобі.

Ганя знову хитнула головою в два боки – тепер іще категоричніше.

– Якщо сама скидати не хочеш – я зніму, противитися будеш – вирву з вухами. Чуєш? Не вередуй. У нас хліба немає. Останнє відро картоплі сьогодні вночі винесли з нашого погреба. Помремо з голоду. Здохнемо, як собаки. Давай скидай свої цяцьки.

Ганя встала з ослінчика і, не зводячи з батька очей, позадкувала вздовж стіни в напрямку дверей. Василь перегородив їй шлях. Прилипла спиною до стіни і завмерла.

– Не вередуй, чуєш, що кажу! – гримнув на доньку.

Зняв кожуха, кинув на долівку. Впритул підійшов до Гані. Його очі нагадували очі божевільного й аніскілечки не були схожими на очі батька. Чекав. У напруженні. Дихання його було важким і прискореним.

Гані стало страшно. Але кульчики вперто знімати не хотіла. Була певна: не має права робити цього. Краще вмре від голоду, але золотих півмісяців не віддасть. Не віддасть, не віддасть, не відда…

– Вередувати надумала, сучий виплідок? – Василь однією рукою стис боляче обидва доньчиних зап’ястя, аж хруснули кісточки, а другою щосили ухопив Ганю за горло і почав душити, б’ючи крихітною голівкою об мазану стіну. – Зі світу хочеш усіх нас звести, так? Кажи!

Ганя плакала і задихалася. Говорити не могла. Рухатися – теж. Мовчки підкорялася батьковому божевіллю. Раптом відчувати почала, як свідомість її залишає, в голові запаморочилося, в легенях забракло повітря. Зрозуміла – помирає. Від рук рідного татка на інший світ іде. Може, там краще? – подумала, аби саму себе перед тою наглою смертю втішити, аби виправдати і простити рідного…

Аж тут тінню перед очима щось метнулося, якась сила упала глухо на Василеву потилицю – заревів звіром диким, здригаючись у конвульсіях – руки враз ослабли, доньку відпустили. В очах у нього відкрилася страшна безодня. Гані здавалося, що летить вона у ту безодню і приречена вічно летіти… Але ні, не вічно. Батько упав, скорчившись, на долівку, постогнав і замовк. Навіки.

На долівці розлилася густа яскраво-червона калюжа. Над батьком переможно стояла Ликерка і тримала в руках важку сокиру. Дрова у грубці догоряли. За вікном сутеніло, і в хату закрадався поволі морок. Калюжа крові ширшала, але вже не здавалася такою страшною, бо поблякла в мороці її червона яскравість. Сокира грюкнула об долівку. І запала по-справжньому мертва тиша.

Ликерка притягнула до грубки мішок з дровами, розсипала їх по долівці, а тоді схопила з печі подушку, роздерла її, висмикнувши