Читати книгу - "Пробуджена Енея"

Вінітар, який воював з антами в 475 р., порушивши закони тогочасного міжнародного права, під час мирних переговорів убив князя антів Буса (Божа) та розіп’яв на хрестах сімдесят руських старійшин. Так виглядала “християнська мораль” у ті далекі від нашого дослідження часи, однак у пам’яті слов’ян вона залишила глибокий слід. Звичайно, така поведінка адептів нової на той час релігії християнства викликала природний спротив як чужовір’ю, так і його носіям та всіляким місіонерам.

Слов’янські війни проти християнізації, та й взагалі їхній вплив на політичні події римської історії ІІІ – ІV ст., а також їхнє розселення на візантійських землях добре відомі українським і російським історикам [61; 59; 227; 463].

Такі війни провадив і відомий, але малозгадуваний, рутенський князь Одоакр (Одонацер). У 457 р. він розбив державу північно-германських племен, які вторглися у басейн Дунаю [366. 634]. У латинських джерелах відомий, але проігнорований нашою офіційною наукою факт захоплення цим князем римського престолу. Дійсно, 23 серпня 475 року слов’янин Одовакар (Одонацер) став королем Італії. Ім’я його, на думку багатьох вчених, не має лінгвістичних слов’янських аналогів, з якими його можна порівнювати, тому серед дослідників виникає суперечність щодо етнічного походження Одонацера. У різних іноземних джерелах його ім’я має десятки варіантів написання: Одонацер, Одоахр, Одовахар, Одоахрос, Одокрехім та ін. [255. 186, 271].

Канадійський автор Павло Крат, який присвятив свою історичну розвідку українським старожитностям, пояснює етимологію його імені від слов’янського вакар – “пастух, проводир”, яке з плином часу було латинізоване [227. 160]. Однак, слов’янське походження Одонацера засвідчене написом, що лишився на могилі убитих ним християнських ченців, похованих разом з їхнім єпископом (нині територія Австрії): “Odoacer Rex Rhutenorum” (Одоакер – Цар Рутенів). Цей напис вигравіюваний на мармуровій плиті, встановленій у катакомбах “Монашої Гори” колишнього м. Ювавума – фортеці в провінції Норік, яка за своє багатство і величні палаци була названа “Північним Римом” (нині Зальцбург). Фортеця межувала зі слов’янами, з якими Рим вів нескінченні війни.

Оскільки досі ці факти не введені до наукового вжитку, наведу текст напису повністю: “Року Божого 477 Одоацер, король Рутенів, Гепідів, Готів, Унгарів та Герулів, виступаючи проти церкви божої, благочестивого Максима з його 50 учнями, що молилися з ним в цій печері, за сповідання віри жорстоко мучено та скинуто вниз, а провінцію Норікум мечем і вогнем спустошивши”. Ця плита, як твердять місцеві туристичні проспекти, була вмурована в стіну катакомби, де відбувалися моління перших християн, у 1525–1535 рр., а ці відомості взяті з Літопису Готфріда Вінтерберського ХІІ ст. [240. 13–14].

Користуючись багатьма латино- та англомовними джерелами, П. Крат описав життя славетного руського, а згодом і римського царя (князя). Наступ Римської імперії на слов’янські землі в часи імператорів Непота і Августула відбувався разом з поширенням ними християнства. Отже йшла запекла боротьба слов’ян з духовним і фізичним поневоленням. Під проводом короля Одоацера, який об’єднав багато слов’янських та інших племен, язичники знищували перші осередки чужовір’я на своїх землях.

Факт його розправи над християнськими місіонерами свідчить, що на початку своєї бойової та політичної кар’єри Одовакар був язичником. Він пробув на італійському престолі понад 14 років (за іншими даними – 17). За цей час, як твердять історики церкви, він прийняв аріянство – відомо, що християни вважали його “єретиком” [227. 160].

Ще за часів Богдана Хмельницького наша вітчизняна історія була краще поінформована про героїчну боротьбу і політичну діяльність короля Одонацера. Сам гетьман Хмельницький був високоосвіченою людиною і згадував руського героїчного князя Одонацера як зразок для підняття бойового духу козаків у своєму “Білоцерківському універсалі”: “Навіть стародавній Рим, що може називатися матір’ю всіх європейських міст, який володів багатьма державами й монархіями і пишався колись своїми шістьмастами сорока п’ятьма тисячами війська, в давні віки взяла й чотирнадцять літ тримала далеко менша проти згаданої збірна бойова сила русів із Ругії від Балтицького, або Німецького помор’я, на чолі яких стояв тоді князь Одонацер, – сталося це в 470 році після Різдва господнього. Отож ми йдемо за прикладом наших давніх предків, отих старобутніх русів, і хто може заборонити нам бути воїнами і зменшити нашу лицарську відвагу!” [90. 82].

Остроготи, очолювані християнином Теодориком, запекло воювали з Одонацером. Кілька важких битв відбулися між ними: перша – на річці Ізонці близько Аквілеї 23 серпня 489 року, друга – над річкою Адигою біля Верони того ж року. Війська Одонацера були розбиті, з рештою свого війська він замкнувся в місті Равенні і вів тривалу оборону. Місто охопив виснажливий голод, і Одонацер мусив запросити перемир’я. Римський єпископ “помирив” Одонацера з Теодориком і спонукав до “дружньої зустрічі”. Прийшовши в гостину до Одонацера, Теодорик підступно вбив його, всадивши ножа в спину. Падаючи Одонацер скрикнув: “Боже, де ж правда?” [227. 160–169]. Життя та діяльність короля Одонацера ніде в сучасних навчальних закладах не вивчається. Його війна з християнством – свідчення етнорелігійної боротьби слов’янства в V ст.

Як переконливо доводить історик Павло Тулаєв, після готсько-слов’янських війн слов’яни були відомі під їхнім звичним іменем венетів та антів [463]. Гунські війни V ст. спричинили переселення антів і склавинів на Нижній Дунай, південний його берег, де вони започаткували південно-слов’янську гілку. Саме про це повідомляють візантійські джерела, як про загрозу слов’янського нашестя на Візантію. З Балкан анти проникають далі у Грецію і Малу Азію, про що візантійський імператор Костянтин Багрянородний записав у своєму щоденнику: “Послов’янилася наша земля і стала варварською” [442. 7]. Ці свідчення переконують в тому, що пасіонарність слов’янських племен в середині І тис. н.ч. була досить високою.

Серед дослідників ХІХ – ХХ ст. побутували часті згадки грецько-слов’янських впливів та релігійних запозичень. М. Сумцов навіть назвав одну зі своїх статей “До питання про вплив грецького і римського весільного обряду на малоруське весілля”, у якій автор ствердив, що ці звичаї поширилися саме зі слов’янських земель до греків, адже як стверджує дослідник: “В часи великого переселення народів слов’яни проникли у найвіддаленіші кутки еллінського світу на європейському материку, в Македонію, Епір, Елладу. У восьмому столітті країни ці іноді прямо називалися слов’янськими: Тerra Slavonika... Візантійські письменники VIII, ІХ, Х ст. скаржаться на слов’янізацію Греції” [442. 7].

Склавини ж вирушили до верхів’я Дунаю, Лаби та Салє (Заале), і, змішавшись з місцевими слов’янськими племенами, утворили плем’яні групи ободритів і лужицьких сербів. Подунавські слов’яни започаткували західнослов’янську гілку. Крім цих плем’яних культур знаємо Лука-райковецьку культуру, яку ототожнюють з деревлянами, бужанами, волинянами, уличами, тиверцями і хорватами, а також Волинцівську і Роменську археологічні культури, що отожнюються з сіверянами. Ці племена, що мали спільне походження, склали етнічну основу