Читати книгу - "Сонячна магія"

Річ у тім, що на просторах Аквадору жили не тільки люди, а й деякі інші племена двоногих розумних істот. Були двометрові ящірки-дризги, були сельгуби — щось середнє між мавпами й людьми, та ще деякі інші. Мармадук навіть трохи розгубився від такої кількості облич, пащ, морд і рил — він повільно йшов повз найманців і ніяк не міг зміркувати, хто ж найкраще йому підходить. Крім іншого, його бентежило, що найманці, як правило, пропонували свої послуги поодинці, якнайбільше втрьох або вчотирьох, чаклун же думав, що для надійного захисту йому знадобиться не менш як десяток охоронців. До того ж, оплачувати їхні послуги він мав не зі своєї кишені, а з тієї суми, що її видав граф Сокольник. Мармадук досяг уже кінця ряду й розгублено повернув назад, коли хтось погукав його:

— Агов, пане!

Чаклун озирнувся. Поряд стояли два однакові вози, за якими на землі розташувалася юрба істот, які більше за інших найманців нагадували нелюдей. Але зараз Мармадук дивився не на них, а на того, хто виступив із-за возів і озвався до нього. Зовсім лисий, незнайомець носив довгий, гаптований дрібним бісером камзол до колін, вузькі штани з пишними китицями та мокасини, мав при боці коротку криву шаблю на ремені. Обличчя в нього було дуже бліде, якесь недобре, з довгим прямим носом і впалими щоками.

— Шукаєте рішучих хлопців? — неприємний чоловік підступив ближче.

— Так, рішучих! — закивав Мармадук. — Рішучих і відважних! А ще сміливих. Дужих, умілих бійців… І не надто жадібних.

— Ну, тоді вважайте, що вже знайшли. Гляньте… — з цими словами незнайомець міцно схопив чаклуна за рукав і потягнув.

Коли він виявився зовсім близько до Мармадука, той відчув, що від найманця поширюється холод. Вони пройшли за вози.

— Це снігові люди, — поважно мовив незнайомець. — Для зручності можете називати їх сніжняками.

Снігові люди виявилися дуже схожими один на одного здоровенними хлопцями — усі нівроку, але з невиразними обличчями й товстими, немов колоди, руками. Чимось вони нагадали Мармадуку лицаря Бодена Девідсона, якого чаклун разів зо два бачив на міських турнірах, тільки от у лицаря обличчя було все-таки розумніше. До того ж, він цілком, від тім’я до п’ят, був людиною, а сніжняків, як і в їхнього проводиря, від людей все-таки відрізняв неприродно білий колір шкіри. Їхній одяг складався в основному з вузьких штанів з китицями, а замість камзолів вони носили сорочки з різнобарвним гаптуванням. Волосся на їхніх головах майже не росло, тільки з самого тімені звисали чуби — в кого коротші, в кого довші. У руках сніжняки стискали довгі бамбукові трубки, а на шиї в кожного висів шнурок, на якому теліпалася хутряна рукавиця. Від того місця, де вони сиділи, розходилось холодне повітря.

— Це відкіля вони такі? — здивувався Мармадук. — І до речі, ви хто такий?

— Мене кличуть Амор Купадор, — назвався проводир. — Наголос на першому складі, «Амор», а не «Амор». Я знаменитий полководець.

— Знаменитий? — усміхнувся чаклун.

— Так. Певна річ, знаменитий у тій області Аквадору, звідкіля я родом. На півночі.

Час квапив, Мармадук дедалі більше побоювався, що маленьке чудовисько, «дівчисько-акса», якимось чином зможе вистежити їхній фургон.

— Ну добре, добре! — вигукнув він. — У мене всього три запитання до вас, всього три. Перше — чи вміють ці… сніжняки битися. Друге — що за трубки в них у руках? Третє — наскільки невелику плату ви з мене зажадаєте?

Амор Купадор знову схопив Мармадука за рукав.

— Я відповідатиму коротко й на кожне запитання по порядку. Сніжняки б’ються, мов демони! Не думайте: хоча їх так називають, це не означає, що вони складаються зі снігу — просто натуральна температура їхніх тіл дуже низька. О, таких бійців ще треба пошукати — кожен сніжняк вартий цілого загону звичайних людей! Якби навіть на їхньому шляху трапився могутній жабур зі страшного племені, вони б не відступили й тоді…

Чаклун перебив:

— Добре, добре! Друге запитання. Що це за трубки?

— Трубки… — багатозначно повторив Купадор. — Як ви вірно зауважили, це трубки. Трубки з північного бамбука, несприйнятливого до будь-якого, навіть найжахливішого морозу.

— Так… І навіщо потрібні ці трубки, несприйнятливі до морозу?

— А на те, що ми користуємося таємною зброєю.

— Якою такою таємною зброєю? — підозріло перепитав Мармадук.

— Пане, якби я вголос казав усім, що це за зброя, вона б перестала бути таємною. Чи не так?

Чаклун, обміркувавши ці слова, змушений був погодитися.

— Та гаразд, гаразд, але я маю знати, чим озброєні ті, кого я — можливо! — збираюся найняти.

— А давайте я шепну вам на вухо, — запропонував Амор Купадор.