Читати книгу - "Якщо подолаєш прокляття"

— А це вже я сам вирішуватиму, володарко комах.

— Глузуєш?

— Ні, намагаюсь розважити. Щось довго не повертається твій веселий супутник, недоладний бродник Диводан.

— А це вже мені вирішувати — коли йому повертатись і чи повертатися взагалі.

— Я це зрозумів.

— Хочеш наздогнати?

— За ним уже поїхав Коріель.

— Ти всі неподобства чиниш його руками?

— Повернеться — розпитаєш.

— Я боюся тебе, Вельфе.

Чаклун узяв довгий жмут її волосся й повільно пропустив між пальцями тонким чорним струмочком.

— Ми дуже схожі, Віландо. Останні скалки колишньої могутності Авілара. І ти теж тут нічим не зарадиш.

— Чому ж? Начаклую собі руде волосся!

Він скривився глузливо:

— Спробуй. Ранок наближається, ви ж з Огнеславою майстрині чаклувати на світанку, — повернувся до масивних, кованих залізом дверей, але Віланда спритно заступила дорогу й поклала долоню на його груди.

— Твоє серце завжди так сильно б'ється? — вп'ялася поглядом у морок притемнених віями очей і, не дочекавшись відповіді, задумливо мовила: — Ти міг би зробити його холодним… Але не хочеш. Чому?

Вельф узяв її руку, притиснувши до зап’ястка гострі грані діамантового браслета, опустив байдуже, мов неживий предмет:

— Ти хотіла чаклувати — слушна пора, — сказав і пірнув у непроглядну темряву кам'яної вежі.

Віланда ж лишилася на захищеній міцними зубцями стіні, сама посеред криваво-червоного неба. Вітер лютішав, її волосся й сукня тріпотіли чорно-сяючим маревом.

Дівчина змахнула руками, ніби крилами, здавалося: ще трохи — і злетить, потому обхопила свої замерзлі плечі й пішла вздовж стіни шукати інших дверей до приміщення. Нізащо не хотіла скористатися тими, у пащі яких розчинився Вельф.

Сонце сяяло. Сліпило очі, тому Диводан приклав до лоба руку, щоб краще бачити. І одразу зрозумів: добре зробив, що видряпався на це височенне дерево, яке самотньо стовбичило посеред степу. З півдня, наче чорний вихор, мчав гурт вершників — чаклун з прислужниками. По його душу, ясна річ.

Диводан ніколи не бачив, щоб хтось із чародійських челядників хоча б доторкнувся до своєї зброї. Схоже, цих кремезних хлопаків тримали при собі тільки задля величання та дрібних послуг…

На півночі також помітив силу-силенну кіннотників. Їх було дуже, дуже багато. На їхніх списах тріпотіли вовчі хвости. Люди Гайнелія!

Ламаючи віття, стрімголов кинувся вниз, та так прудко, що злякав свого коня. Чимдуж поскакав назустріч степовикам. Мчав разом з хвилями сильного попутного вітру. Вояки помітили його й загелкотіли, радо здіймаючи руки.

На чолі загону поважно похитувався в сідлі вбраний у розкішний одяг Тишко. За степовим звичаєм, привіталися, сидячи верхи, — скинули шапки й помахали ними, піднявши руки над головами.

— Куди це ти запропастився, Диводане? — ущипливо спитав Тишко. — Гайнелій уже відправив людей на пошук тебе та Віланди.

— То ви їдете за нами?

— Ні, ми тут Стратомира вистежуємо.

— А де Гайнелій?

— У своєму стані.

— Мені терміново потрібно його побачити.

— А де чарівниця Віланда?

Диводан скоса подивився на зацікавлених їхньою розмовою степовиків і сердито буркнув:

— Скоро повернеться.

— Гляньте-но, хто скаче? — несподівано дзвінко вигукнув зовсім молоденький хлопчина, який обома руками тримав списа із сірим вовчим хвостом.

Усі глянули туди, звідки хмарою летів загін одягнених у чорне вершників. Повернув голову й Диводан. Сідло під ним жалібно рипнуло. Пропав, майнуло в голові. Клятий чаклун наздогнав-таки. Але по тілу пробігла пружна хвиля веселого шаленства, коли траплялися такі напади, відчував себе безсмертним — здавалося, що його сотворили Сонце і пружний Вітер.

Коріель, залишивши свій почет стояти трохи осторонь, попрямував до них, летів, мов стріла, пущена вмілою рукою. Не встигла ця думка майнути в нерозважливій рудій голові, як усипані веснянками руки вже самі вихопили стрілу й натягли тятиву.

— Що ти робиш?! Зупинися! — несамовито закричав Тишко. Він стояв найближче, тож смикнув за рукав, та марно — стріла дзвеніла вже в повітрі.

Ніхто не встиг помітити, що зробив Коріель, схоже, просто змахнув рукою, але стріла застигла та безсило впала на землю біля копит його вороного коня. Яскрава, помітна (Диводан завжди старанно розфарбовував пір'їни), вона одразу привернула увагу всіх присутніх.

А чаклун, ніби нічого й не сталося, спокійно під'їхав до нього майже впритул, так, що можна було розгледіти найдрібніші деталі філігранного візерунка срібної застібки на плечі. Навіть у таку спеку він не зняв чорної накидки.

— Твоя прогулянка затягнулася, Диводане. Пора повертатися, — мовив неголосно, не вітаючись.

— Саме це я й роблю, — Диводан намагався говорити якомога спокійніше, але голос зрадливо тремтів.

— Поїдеш до замку.

— Ні, до своїх.

— Замок Вельфа не можна залишати без дозволу, доведеться поїхати назад, — мовив Коріель тоном, з якого усі зрозуміли, що він не потерпить спротиву, проте Диводан