Читати книгу - "Діаманти Ківі-Ківі"

— Ці чорні тямлять і в поезії, і в співах, — зауважив геолог.

льза Вандермолен, тільки десь опівночі насилу випровадивши останніх неп'яніючих клієнтів, розбудила Жана Янзена, що задрімав на стільці за стойкою:

— Просніться, Жан! Давайте підрахуємо денну виручку!

Полічивши кредитні білети і великі продірявлені золоті монети, Ельза втомлено опустила на коліна вкриті рубцями руки.

— Я маю за один день майже в сто разів більше, ніж заробляла за тиждень прибиральницею у мадам Хаттерас. Всяка розумна жінка сховала б оці гроші в сейф. Але ж де його взяти у Ківі-Ківі? Куди подіти це багатство?

— Зарийте в тому місці, де закопали алмази, — порадив Янзен.

— О, та ти пройда! — вигукнула вона. — Підглядаєш за старою! Це не вихід. Коли отим скаженим діаманти зовсім затьмарять розум, мені переріжуть горлянку. Що тоді робитимуть діти? Треба придумати, як переправити наше добро у Леокін.

— Отже, збиратися в дорогу? — швидко спитав геолог.

— Ні. Спочатку треба підшукати тут рівне місце і розчистити його під посадочну площадку для літаків. Ти не примітив чогось підхожого?

— Ну що у вас за голова, пані Ельзо! — захоплено вигукнув Янзен. — Дещо я давно знайшов і ось уже два дні умовляю Беніссона дати мені робітників. Але він. як баран. Крім тих дурних алмазів, нічого не бачить. Тільки півсотні негрів на два дні — і літаки Сабени могли б приземлятися в Ківі-Ківі.

— Чудово! Витрати я візьму на себе. Оті найманці за військовим кордоном післязавтра охоче працюватимуть за миску каші. Але я не збираюся дарувати Сабені аеродром. Я вимагатиму за це доставити вантажі і дати мені місце в літаку… Ти напишеш договір. Ну, а тепер спати.

А в Леокіні в це» й час Тіль Брюггенсен гаряче переконував головного управляючого Сабени відкрити лінію повітряного зв'язку з Ківі-Ківі.

— Ви літаєте між Європою і Африкою, між сотнею аеродромів Бельгійського Конго і не наважуєтеся освоїти авіалінію Леокін — Ківі-Ківі. Повірте, ви перевезете тут протягом місяця більше людей і вантажу, ніж по всіх маршрутах разом!

— Так, якщо в Ківі-Ківі справді знайдуть діаманти. Але ви самі не дуже вірите в ці казки, пане Брюггенсен!

— Не вірю?! — вигукнув Тіль. — Добре, тепер уже ніщо не зобов'язує мене мовчати. Я маю право розповісти все. — Фламандець дістав з-під сорочки замшеву торбинку, розв'язав її і висипав на стіл все, що там було. — Ці діаманти — сувеніри, пане. Я хочу зберегти їх на згадку. Кожен з них коштує щонайменше десять тисяч бельг. Отже, тут рівно на п'ятдесят тисяч. Знайшов їх Тіль Брюггенсен там, куди ви повинні літати, серед боліт Ківі-Ківі. Вже тепер там дві тисячі чоловік, а за місяць шукачів стане ще більше. Не знаю, чому Сабена вагається при такій сприятливій обстановці?

— Отже, ви впевнені? — Управляючий задумливо вертів у руках великий чорний алмаз.

— Так, — відповів Тіль. — Якщо вам потрібна гарантійна сума, можу дати сто тисяч, однак, зрозуміло, в такому разі я претендуватиму на частину майбутніх прибутків.

Легка посмішка майнула на губах представника Сабени.

— Якщо справа вигідна, то ваші гроші нам не потрібні. А чи можна там збудувати аеродром?

— Ваші справи підуть так, що ви збудуєте серед боліт навіть бетонну площадку, — збуджено вигукнув Брюггенсен. — Тоді ми разом з вами полетимо в Ківі-Ківі і я покажу вам, де знайти такі камінці поза концесією компанії Де Беерс. Вам до вподоби чорний алмаз? Візьміть його собі і зробіть булавку, чи вставте у перстень і не забувайте, про що ви домовилися сьогодні з Тілем Брюггенсеном.

— Але ж це ціле багатство, якщо камінь справжній!

— Не сумнівайтесь, — тремтячими пальцями фламандець згорнув решту алмазів у шкіряну торбинку. — Камінь справжній. Нехай він вам завжди нагадує про великі перспективи Ківі-Ківі. Мене добряче скрутило, і завтра я лягаю в лікарню.

— Ну що ж, вважайте, що повітряну трасу Леокін — Ківі-Ківі вже відкрито. Якщо Сабена береться за якесь діло, вона доводить його до кінця. Завтра кілька спеціалістів спустяться на парашутах у Ківі-Ківі. А коли все буде готове, я принесу вам запрошення і ми полетимо в Ківі-Ківі разом.

Як не крутив Жан Янзен рацію, вона не працювала. Очевидно, коли її скидали з літака, зіпсувалась якась деталь. На щастя, один з поліцейських виявився радистом і погодився відремонтувати апарат. Він терпляче виймав деталь за деталлю, випробовував її і знову ставив на місце.

Беніссон не відходив од радиста.

— Швидше, хлопці! — просив він. — Становище стає дедалі загрозливішим. Ті волоцюги прибувають щодня.

Вони вже добираються до нашого родовища. Доведеться викликати війська, інакше усе загине.

— Льотчики, які зверху добре бачать увесь табір, повідомляють, що він з кожним днем розширюється. У Порт-Франкі, напевне, в курсі справ і вже вислали нам підкріплення, — пробував заспокоїти його Жан Янзен. — До речі, за яким правом компанія Де Беерс не пускає шукачів по той бік протоки? Наскільки мені відомо, їй належить всього один гектар, а ще один гектар поряд з концесією — приватна власність. Решта, сто чи тисяча гектарів, — вільна земля.

— Не базікайте, Жан! Якщо ця юрба добереться до родовища, то лиха не минути. Я не пропущу туди жодного!

Проте тієї ж ночі чимало прибульців перепливли болото на очеретяних плотах. Коли зійшло сонце і Беніссон побачив на «своєму» березі безліч палаючих багать, він