Читати книгу - "Скляне прокляття"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Хлопець попрощався з друзями, виліз нагору мотузяною драбинкою й допоміг піднятися жінкам. Канати було відпущено, і «Пачакутек» під мелодійний гуркіт двигунів злетів у небо. Оскар, Шарлотта й Еліза згорнули кільцями причальні канати, прикріпили їх до стінок гондоли, й жінки поспішили спуститися в теплу каюту. Гумбольдт установив автоматичний гірокомпас і пішов слідом за ними.
Оскар іще раз наостанок помахав рукою друзям і приєднався до решти мандрівників. Незважаючи на крижаний зустрічний вітер, повітряний корабель легко розвернувся на дев’яносто градусів і полетів на південний захід — просто в зоряну ніч.
15Наступного ранку.
Столові гори Бандіагара
Сонце вже піднялося над обрієм, коли Йатиме досягла краю стрімчака й опинилася просто над ущелиною. До плато на її протилежному боці залишалося не більше п’ятдесяти метрів, але треба було стати птахом, щоб подолати цю глибоку розпадину. Лише вузький кам’янистий карниз вів до Заборонного міста, а місток, що був створений самою природою на карколомній висоті, поєднував два скельні масиви з пісковику.
Дівчина з племені догонів знала, що діє супроти волі свого батька, ступивши на цей місток, проте вона мала на це особливі, поважні причини. Сьогодні її батько, сільський коваль, спробує запалити вогонь у своєму горні, проте не знайде для цього ані дров, ані деревного вугілля. Через нескінченну посуху хмизу в околицях села ставало дедалі менше, а збирати його було до снаги лише найтерплячішим. Біля підніжжя гір майже не залишилося дерев, а ті, які ще росли й зеленіли, належали іншим хазяям. І варто було їм помітити, що хтось цупить у них хмиз, як одразу ж поспішали поскаржитися на зловмисника сільському старійшині. А за це винного суворо карали. Тому, щоб роздобути дрова, доводилося або вирушати далеко в глиб Сау — пустельної місцини, де росли миршаві чагарники, або наражатися на ризик, підіймаючись у гори. Перебувати на плато суворо заборонялося. Відтоді, як багато сотень років тому таємничий народ теллем доправив до Заборонного міста той горезвісний камінь, над цим місцем нависло прокляття. Згідно з переказом, через нього всі мешканці міста змінилися, перетворившись на чудовиськ. Догонам довелося вести з ними кровопролитну війну, і лише здобувши перемогу, вони поклали край цій страшенній гірській загрозі.
Відтоді догонів вважають хранителями великої таємниці. Вони стежать за тим, щоб ніхто не підіймався на плато, хай навіть і з найбільш безневинними намірами. Не допомагали ні умовляння, ні дари старійшинам. А тих, котрі, незважаючи на заборону, все ж таки наважувалися на це, назавжди виганяли геть із сільської громади. Проте, здається, такого ще ніколи не траплялося. Відчайдухів, які бажали б із власної волі зійти на гору Теллєм, серед їхнього народу не було. Тим більше, що, згідно з легендою, духи предків, які мешкають там, перетворюють на камінь кожного, хто насмілиться наблизитися до їхнього помешкання.
Йатиме не йняла віри цим балачкам. Люди просто бояться гір і намагаються виправдатися, вигадуючи різні жахіття. Історія про таємничий камінь, напевно ж, така сама казочка.
Їй уже виповнилося дванадцять років, і вона була другою донькою коваля. У товаристві власних родичів, де їй доводилося жити, Йатиме вважалася найостаннішою з останніх — навіть нижчою, ніж її старша сестра. Але ж їм було добре відомо, що та дівчина — просто дурна гуска, яка не цікавиться нічим, окрім власної вроди. Напевно ж, не від великого розуму вона хвалилася всім зустрічним, що одного чудового дня вийде заміж за крамаря й народить йому купу дітлахів.
Йатиме вважала це несправедливим.
Ледве навчившись думати, вона почувалася зовсім інакше, ніж решта дівчаток. У селі її вважали дивакуватою. І не лише через те, що ночами вона виспівувала зорям пісні й розмовляла із тваринами. Ні, вона іноді бачила сни про те, чого ще не було. Ось і напередодні їй знову наснилося щось дивовижне. Вона бачила людей зі світлою шкірою, які спустилися з неба на величезній тварині — але ж саме про це й розповідалося в давньому пророцтві. Проте, як завжди, вона отримала добрячого запотиличника від матінки, яка пробурчала, що в неї, мабуть, вселився дух жінки з народу теллем.
Менші діти теж її дражнили, проте Йатиме це було байдуже. Вона уникала їх і найбільше любила проводити час у заростях чагарників. Їй подобалися тиша й самотність, коли ніхто не заважає міркувати. І, між іншим, вона ніколи не залишалася сама — поряд завжди був Джабо. Джабо — бродячий пес, точніше помісь собаки й шакала, якого Йатиме знайшла ще зовсім малим. Цілий тиждень їй довелося лікувати пораненого цуцика. У Джабо вціліло тільки одне око, вуха сумно звисали донизу, й, до того ж, він помітно накульгував. Та це не мало ніякого значення. Пес був найкращим охоронцем, якого тільки можна собі побажати. Сторожкий, із досконалим нюхом, пильний і відважний, наче лев. Інші діти не дуже-то любили Джабо через його незугарну зовнішність, агресивність і злопам’ятність. Але Йатиме його просто обожнювала, й пес відповідав їй взаємністю. Схоже, він відчував, що ця дівчинка — така ж вигнанка, як і він сам.
Йатиме хоробро ступила на вузенький кам’яний місток. Вона б охоче робила трохи ширші кроки, та заважала довга спідниця. Дівчинка зупинилася й підв’язала поділ спідниці до поясу, а потім поклала два пальці до рота й коротко свиснула.
Із чагарників вискочив Джабо. Він дріботів стежкою, висолопивши язика й пильно обдивляючись навколо єдиним оком.
— Де ти бігав? — Йатиме погладила друга по голові й посмикала за вухо. — Знову полював на кроликів? Ти ж знаєш — ця дрібнота надто прудка для тебе. Та не засмучуйся: у мене завжди знайдеться для тебе шматочок в’яленого м’ясця, — дівчинка показала йому сумку, що висіла в неї на плечі. — Проте його ще треба заслужити. Я хочу сходити до Заборонного міста. Підеш зі мною?
Джабо запитально схилив голову вбік.
— Це недалеко. Воно починається он за тими зеленими кущами. І затінок там є. Тож рушаймо!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Скляне прокляття», після закриття браузера.