Читати книгу - "Скляне прокляття"

Джабо коротко дзявкнув і покульгав до містка. Йатиме схопила свою сумку й поспішила за ним.

Подорож «Пачакутека» проходила без несподіванок. Ходовий вітер допоміг дирижаблю швидко перетнути альпійські гірські пасма й поніс його далі на південь. Праворуч залишилася Монте Лімідаріо, ліворуч — Монте Тамаро. Обидві вершини досягали заввишки понад дві тисячі метрів. Між ними простяглася синя стрічка озера Лаго Маджоре. Попереду вже можна було побачити повноводу По, найдовшу річку Італії, а далі вабила до себе блакить Адріатичного моря.

Хоча світило сонце, й небо було чистим, повітря все ще залишалося холодним. Оскар стояв, закутавшись у теплу зимову куртку, в носовій частині повітряного судна і спостерігав за Гумбольдтом, який вовтузився з вимірювальними приладами.

— Добре, що хоча б ти складеш мені компанію, — промовив учений. — На дівчат годі й чекати. Позамерзали й сидять вигріваються. Сьогодні я їх навіть не бачив.

— Здається, наші дами затишно влаштувалися в кают-компанії з чашечкою чаю, — відповів Оскар. — Якщо я не помиляюся, вони вивчають щоденник Беллхайма. Шарлотта каже, що вийде на палубу гондоли тільки тоді, коли температура повітря досягне десяти градусів.

— Чекати доведеться недовго, — зазначив дослідник. — Ми вже в Італії. Попереду Мілан, а там і до Італійської Рив’єри недалечко.

— А мені подобається тут, на великій висоті, — сказав Оскар. — Сонце й абсолютно чисте повітря. А то я відчув, що божеволію від берлінських туманів.

Юнак машинально потер передпліччя. Після бійки з Беллхаймом воно чогось раз у раз починало свербіти.

— Якщо хочеш, можеш допомогти мені з вимірюваннями, — запропонував Гумбольдт. — Хотілося б точно визначити, з якою швидкістю ми зараз рухаємося.

— І що я маю робити?

— Візьми хронометр із секундоміром. Він лежить у дерев’яному футлярі. Тільки обережніше — це дуже цінний прилад. А я займуся теодолітом.

— Але яким чином ми визначимо швидкість «Пачакутека»?

— А ось подивися, я тебе навчу, — сказав учений. — Я обираю дві точки на карті й позначаю їх. Ось, наприклад, собори в містечках Луїно й Вальтавалія. Згідно з картою, дзвіниці обох розташовані на відстані 5,4 кілометра одна від одної. Щойно ми опинимося над першою дзвіницею, ти маєш натиснути кнопку секундоміра, а зупиниш стрілку якраз над другою. Знаючи час і відстань, ми легко обчислимо нашу швидкість. Але поквапся, ми вже наближаємося до Луїно.

Оскар підійшов до рундука, в якому Гумбольдт зберігав вимірювальні прилади. Футляр із хронометром лежав на самому верху. Хлопець відкрив його й витяг інструмент — чудовий зразок високої майстерності швейцарських годинникарів виблискував золотом і бронзою. На строкатому циферблаті було закріплено півдюжини стрілок, які оберталися з різною швидкістю й відлічували час у різних точках світу. Прилад дзижчав і здригався, неначе жива істота.

— Готовий?

— Готовий!

— Почнімо, — Гумбольдт підняв указівний палець. — Три… два… один… Натискай!

Оскар натиснув на кнопку й почав зосереджено спостерігати за тим, як секундна стрілка поволі описала повне коло. Потім іще одне й іще. Коли майже спливла четверта хвилина, вчений скинув руку вгору, трохи почекав і скомандував:

— Стоп!

Оскар знову натиснув на кнопку.

— Чотири хвилини п’ять секунд, — доповів він. Гумбольдт узявся за олівець і заходився обчислювати.

Отримавши результат, він усміхнувся.

— Вісімдесят кілометрів за годину, — промовив він. — Непогано, чи не так?

— Як це нам удається розвивати таку швидкість, якщо мотори не працюють?

— Справа в тому, що зараз ми рухаємося разом із повітряною течією. Осідлали вітер, так би мовити. Тож перш ніж затихнути, ця течія доправить нас аж до самого морського узбережжя. Потім ми запустимо двигуни. У цілому ж погода продовжує нам сприяти.

— І скільки нам іще летіти до місця призначення? Гумбольдт мимохіть глянув на карту.

— Загалом ми маємо пролетіти близько чотирьох тисяч кілометрів. Вісімсот із них ми вже подолали. Поділимо три тисячі двісті на нашу швидкість… — Він черкнув на аркушику блокнота кілька цифр і задоволено кивнув. — Майже два дні. Але не схоже, щоб ми могли підгримувати таку швидкість протягом усього польоту, тому — днів зо три. Маю сказати, що це досить непоганий темп.

— Три дні! — Оскар просто не міг повірити власним вухам.

Лише три дні знадобиться, щоб потрапити з Берліна до самісінького серця Африки! Неймовірно! Від самого лише слова «Африка» перехоплює подих і холоне в животі. Колиска людства, край мільйонів диких тварин і сотень таємниць, що й досі залишаються нерозгаданими. Події, описані в одній із найулюбленіших його книжок — романі «Копальні царя Соломона», який було створено фантазією Генрі Райдера Хаггарда, розгорталися саме тут. У романі відважний і винахідливий Алан Квотермейн знаходив легендарні алмазні поклади й дивним чином уникав найрізноманітніших небезпек.

А що чекає попереду на їхню експедицію?

Тим часом Гумбольдт акуратно згорнув усі навігаційні інструменти й заховав їх у рундук. Повернувшись, він сів поруч із Оскаром, вийняв із кишені люльку, неквапливо розкурив її й почав попихкувати, випускаючи кільця синюватого диму.

— Хочу дещо обговорити з тобою, Оскаре.

— Слухаю, батьку.

Гумбольдт скоса глянув у бік кают-компанії, щоб пересвідчитися, що їх ніхто не почує.

— Розумієш, це досить делікатне питання. Вдома, в Берліні, коїлася така метушня, весь час хтось крутився поряд. Проте тут нам ніхто не заважатиме.

— Вважай, що ти мене заінтригував.

Гумбольдт потер підборіддя:

— Навіть не знаю, як розпочати. Дипломат із мене нікудишній, тому одразу скажу про головне.

Оскар здивовано скинув угору брови. Він іще ніколи не бачив, щоб батько був таким зніченим.

— Це стосується