Читати книгу - "Роман шукає"

Чотирнадцята… Яка ж це «непереможна чотирнадцята»? Де воювала чотирнадцята армія? Я спитав про це Ярослава Макаровича.

— Чотирнадцята палата. Це — Анциперові троянди.

— Хіба він малював?

— За трафаретами. Це — особлива історія. Колись я сам про неї розповім…

В цій частині майстерні навколо низького круглого столика стояли глибокі зручні фотелі, шафка, за склом якої видно посуд, пляшки з яскравими етикетками, причандалля для приготування кави. І в цьому контрасті між суворою, навіть аскетичною простотою робочої частини майстерні й вишуканістю куточка для відпочинку, безперечно, був якийсь свій задум.

— Сідайте, — запропонував Ярослав Макарович. — Паліть. У мене курять. Що ви п’єте?

— Дякую, але я…

— «Але я», — перебив мене Ярослав Макарович, — завжди означає, що гість питиме те, що й господар. Отже, каву і по келишку коньяку. Зараз приготую… А пам’ятники, — казав він далі, — особливий вид скульптури. Не знаю, чи звертали ви на це увагу, але пригадайте, і ви переконаєтесь, що в нашій пам’яті найдовше залишається силует пам’ятника. Мідний вершник і Богдан Хмельницький. Володимир над Дніпром чи Маяковський на площі Маяковського, коли ми хочемо собі їх уявити, з’являються як силуети. Я кажу, звичайно, про гарні пам’ятники, А що, як створити тільки силует, — подумав я. Так і виник задум того, що Ігор Максимович називає «скульптурою навпаки». Це буде пам’ятник на честь визволителів нашого міста від фашистської окупації… Ходімте, я вам покажу. Звичайно, це модель, і вона не дає повного уявлення, але що саме я мав на увазі — зрозуміти можна.

Він зняв ганчір’я із скульптури. Це була неначе брила, яка наїжачилась гарматами, кулеметами, багнетами, з неї стирчали тупі морди танків і хижі крила літаків. Але всередині цієї брили був отвір. Силует солдата. Отвір, який залишився за людиною, що пройшла крізь весь цей морок і відкрила шлях до світла всім іншим. Пам’ятник загиблим і пам’ятник живим. Переможцям!

— Де він міг би стояти? — спитав я.

— Над Дніпром. Так, щоб за цим отвором, за цим силуетом відкривались небо і далечінь.

А іще Ярослав Макарович показав мені невеличку скульптуру, вирізьблену з дерева, що ’зображувала балерину, яка немовби летить.

Потім ми пили каву з коньяком і якимось надзвичайно запашним і смачним печивом. Аж тоді я нарешті перейшов до діла.

— У мене, — сказав я, — з вашої розповіді, а особливо з розповіді Ігоря Максимовича, створилося враження про Івана Павловича Щербину у госпіталі як про такого собі незграбного, схожого на могутній гриб, сільського дядька…

Ярослав Макарович розсміявся.

— Це тому, — сказав він, — що якось ми сиділи в своїй госпітальній палаті, а по радіо дитячий хор співав чудернацьку пісеньку-загадку. Там були такі слова…

І він проспівав приємним баритоном:

А далі йшло щось таке:

Всі казали, що це співають про Щербину, що це він «стар человечек», у якого «ножка одним-одна». Та оскільки у пісеньці йшлося про гриб, то, може, цей образ мимоволі зв’язався у всіх з Щербиною.

— Можливо, — погодився я. — Але, з другого боку, у мене створилося враження про Голобородька як про писаного красеня. Та ось у справі я знайшов фотографію Голобородька і попросив у Щербини його фотографію тих часів. — Я вийняв із теки ці фотографії. — Ось вони… І знаєте… якесь у мене дивне відчуття… Таке відчуття, ніби все було навпаки. Ніби красенем був Щербина, а не Голобородько. Чи, може, ці фотографії так відретушовані, що не зовсім відповідають оригіналам? І ще одне. Когось мені Щербина тут дуже нагадує. Тільки не можу згадати, кого саме.

Ярослав Макарович з лагідною посмішкою роздивлявся фотографії, ніби щось порівнюючи.

— А моєї фотографії тих часів у вашій теці часом нема?

— Немає.

— Шкода. І в мене нема такої фотографії. Не збереглася. А цікаво було б подивитися… Ну, то що ж, ви маєте рацію. Річ у тім, що наші естетичні смаки дуже змінилися. Під словом «наші» я маю на увазі смаки переважної більшості сучасних людей. Юнкерсове обличчя було дуже подібне до обличчя молодика з мильної обгортки. Було в ті роки такс німецьке туалетне мило, що дуже відгонило якоюсь солодкою хімією. І в ті бідні часи, коли не те що туалетне — господарське мило одержували по картках, коли діти туалетне мило називали «обличчевим», бо ним умивають обличчя, а руки всі мили змилком господарського, така фізіономія з мильної обгортки здавалася втіленням всіх естетичних чеснот. Що ж до Щербини… Я вам скажу, на кого він тут схожий. І справді, тут він дуже скидається на відомого кіноактора Жана Габена. Але ж красу таких облич, як у Жана Габена чи Щербини, їхню буденність і щирість ми навчилися цінувати набагато пізніше. Смаки помінялися. І якби запропонувати тепер жінкам вибрати із цих двох фотографій — я переконаний, дев’яносто із ста виберуть Щербину.

— Скажіть, будь ласка, — знову спитав я, — усі ці роки ви підтримували зв’язок з людьми, з якими лежали в протезному госпіталі?

— Звичайно. Я часто зустрічаюся з Вербицьким, листуюсь і бачусь з Мартином Вайлом: то він приїздить до мене, то я до нього. А з Анципером, поки він був живий, і поготів.

— Ви знали, що Щербині присвоєно звання Героя Радянського Союзу?

— Ні.