Читати книгу - "Ходіння по муках"

Вони під’їхали до позаміського готелю. Заспаний половий повів їх довгим коридором у номер, що один тільки лишився незайнятим. Це була низька кімната з червоними шпалерами, потрісканими і в плямах. Коло стіни, під вилинялим балдахіном, стояло велике ліжко, в ногах його — бляшаний рукомийник. Пахло непровітреною вогкістю і застояним тютюновим димом. Єлизавета Київна, стоячи коло дверей, спитала ледве чутно:

— Нащо ви привезли мене сюди?

— Ні, ні, тут нам буде добре, — квапливо відповів Безсонов.

Він зняв з неї пальто й капелюшка і поклав на зламане крісельце. Половий приніс пляшку шампанського, дрібних яблучок і гроно винограду з корковими крихтами, заглянув у рукомийник і зник так само похмуро.

Єлизавета Київна відгорнула штору на вікні, — там серед мокрого пустиря світив газовий ліхтар і їхали величезні бочки з людьми, що скоцюрбилися під рогожами, на козлах. Вона усміхнулася, підійшла до дзеркала і почала поправляти собі волосся якимись новими, незнайомими самій собі рухами. «Завтра опам’ятаюсь, — збожеволію», — подумала вона спокійно і поправила смугастий бант. Безсонов спитав:

— Вина хочете?

— Хочу.

Вона сіла на канапу, він — коло її ніг на килимку і промовив задумливо:

— У вас страшні очі — дикі й лагідні. Російські очі. Ви любите мене?

Тоді вона знову розгубилась, але зараз же подумала: «Ні. Це і є божевілля». Взяла з його рук склянку, повну вина, і випила, і зараз же голова повільно запаморочилась, наче перекидаючись.

— Я вас боюсь і, мабуть, зненавиджу, — сказала Єлизавета Київна, прислухаючись, як немов здалека звучать її і не її слова. — Не дивіться так на мене, мені соромно.

— Ви чудна дівчина.

— Безсонов, ви дуже небезпечна людина. Я ж із розкольницької сім’ї, я в диявола вірю… Ах, боже мій, не дивіться ж так на мене. Я знаю, нащо я вам потрібна… Я вас боюсь.

Вона голосно засміялась, все тіло її задрижало від сміху, і в руках розхлюпалось вино з склянки. Безсонов поклав їй на коліна обличчя:

— Любіть мене… Благаю, любіть мене, — промовив він відчайдушним голосом, наче в ній був зараз весь його порятунок. — Мені тяжко… Мені страшно… Мені страшно самому… Любіть, любіть мене…

Єлизавета Київна поклала руку йому на голову, заплющила очі.

Він говорив, що кожної ночі на нього находить жах смерті. Він повинен відчувати коло себе близько, поруч, живу людину, яка б жаліла його, зігрівала, віддавала б йому себе. Це кара, мука… «Так, так, знаю… Але я весь закляк. Серце спинилося. Зігрійте мене. Мені так мало потрібно. Пожалійте, я гину. Не залишайте мене самого. Люба, люба дівчино…»

Єлизавета Київна мовчала, налякана і схвильована. Безсонов цілував її долоні все довшими поцілунками. Став цілувати великі й сильні її ноги. Вона дужче зажмурилась, здалося, що спинилося серце, — так було соромно.

І раптом її всю обвіяв вогник. Безсонов став уявлятися милим і нещасним… Вона підвела його голову і міцно, жадібно поцілувала в губи. Після цього вже без сорому швидко роздяглася і лягла в постіль.

Коли Безсонов заснув, поклавши голову на її голе плече, Єлизавета Київна ще довго вдивлялась короткозорими очима в його жовтувато-бліде обличчя, все у стомлених зморшках — на скронях, під повіками, коло стуленого рота: чуже, але тепер навіки рідне обличчя.

Дивитись на сонного було так тяжко, що Єлизавета Київна заплакала. їй здавалось, що Безсонов прокинеться, побачить її в постелі, товсту, негарну, з розпухлими очима, і постарається якнайшвидше позбутися, що ніколи ніхто не зможе її полюбити, і всі будуть певні, ніби вона розпусна, дурна й вульгарна жінка, і вона навмисне буде робити все, щоб так думали: що вона любить одного, а зійшлася з іншим, і так завжди її життя буде повне каламуті, сміття, страшних образ. Єлизавета Київна обережно схлипувала й витирала очі ріжком простині. І так, непомітно, в сльозах, заснула.

Безсонов глибоко втягнув носом повітря, повернувся на спину і розплющив очі. Ні з чим не зрівнянною кабацькою нудьгою гуло все тіло. Було гидко думати, що треба починати наново день. Він довго розглядав металеву кульку ліжка, потім наважився і подивився ліворуч. Поруч, теж на спині, лежала жінка, обличчя її було прикрите голим ліктем.

«Хто така?» Він напружував каламутну пам’ять, але нічого не згадав, обережно витягнув з-під подушки портсигар і закурив. «От так чорт! Забув, забув. Фу, як незручно».

— Ви, здається, прокинулись, — промовив він улесливим голосом, — доброго ранку. — Вона помовчала, не віднімаючи ліктя. — Вчора ми були чужими, а сьогодні зв’язані таємничими путами цієї ночі. — Він скривився, все це виходило банально. І, головне, невідомо, що вона зараз почне робити — каятися, плакати, чи огорнуть її родинні почуття? Він обережно доторкнувся до її ліктя. Лікоть відсунувся. Здається, її звали Маргарита. Він сказав сумно: — Маргарито, ви сердитесь на мене?

Тоді вона сіла в подушках і, придержуючи на грудях сповзаючу сорочку, почала дивитись на нього вирячкуватими, короткозорими очима. Повіки її припухли, повний рот кривився в усмішку. Він зараз же згадав і відчув братерську ніжність.

— Мене звуть не Маргарита, а Єлизавета Київна, — сказала вона. — Я вас ненавиджу. Злазьте з постелі.

Безсонов зараз же виліз з-під ковдри і за запоною ліжка коло смердючого рукомийника сяк-так одягнувся, потім підняв штору і погасив електрику.

— Є хвилини, яких не забувають, — пробурмотів він.

Єлизавета Київна продовжувала стежити за ним темними очима. Коли він сів з цигаркою на канапу, вона промовила повільно:

— Приїду додому, отруюся.

— Я не розумію вашого настрою, Єлизавето Київно.

— Ну і не розумійте. Забирайтеся з кімнати, я хочу одягатися.